Блок НАТО
Українські планокури влаштовують марші свободи, на яких навіть не вимагають легалізації драпу, вони говорять: ага, ось це ми — планокури, ось це наш драп, нам забороняють курити його в школах і Макдональдсах, але мабуть так і треба, що вже тут вдієш. Нічого не вдієш, — погоджуються з ними представники МВС, після чого вони разом ідуть до найближ¬чого Макдональдса. Думки Макдональдса при цьому ніхто не питається.
То в чому проблема? Як на мене, проблема полягає в тому, що учасники протистояння просто не здогадуються про існу- вання одне одного, тому й протистояння як такого не вихо¬дить. Натомість, якби хто-небудь запитав мене про можливі варіанти виходу зі ступору, я сказав би таке.
Битва за урожай
207
Блок НА ТО
Українська держава відверто легковажить легалайзом як таким, вона демонстративно відвертається від безпритульних та безхозних адептів, короткозоро не вбачаючи в них жодних ознак електоральності. Українські клерки, через свою штуч- новиведеність і пробірковість, навіть не здогадуються про безкрайні культурологічні поля та соціальні сфери, котрі від¬криваються втаємниченим і закоханим у нестерпну легкість наркотиків. Український клерк, як особа патологічно непри- датна до виживання в природному середовищі, взагалі не може визначити для себе міру цієї легкості, для нього — ук¬раїнського клерка — наркотиком є все, що не містить у собі холестерину і не рекомендується до вживання секретаріатом президента. Український клерк попросту ігнорує потужний економічно-політичний потенціал, що його ховає в собі рас- тафаріанство, за умови мудрої та виваженої державної полі¬тики. Зрештою, означена проблема є показовою — державної політики в цій державі взагалі не існує, тож і не дивно, що замість того, аби, мов парость виноградної лози, плекати ніж¬ні пагінці української наркокультури, державна машина жене порожняк, перекладаючи вирішення проблеми на тендітні та ненадійні плечі рядових планокурів. Таким чином ніхто, крім найбільш кмітливих працівників міністерства внутрішніх справ, не може скористатись із цілком розбалансованої стра¬тегії спайки органів влади з органами розширення свідомості. Здавалося б, ситуація безнадійна.
Проте мені особисто здається, що навіть за умов хроніч¬ного несинхрону між державою та її громадянами українське растафаріанство, як яскраво виокреслений соціокультурний
струмінь, могло би долучитись до тих психоделічних процесів, котрі характеризують розбудову нашої молодої республіки, поєднуючи своїм життєвим прикладом красиве і корисне без жодного системного узгодження. Головна проблема, як на мене, полягає не стільки в неприйнятті різних ідеологічних чинників, котрі характеризують опонентів, скільки в тотальній неспроможності визначити профільне спрямування при мож¬ливому вирішенні проблеми. Справді — хто би мав перебрати на себе функцію посередника між Системою і планокурами? Очевидно, що найменш ефективною в цьому випадку видаєть¬ся діяльність силових структур, перш за все — з огляду на сам силовий метод їхнього функціонування. Навіть попри те, що міліція з народом, складно уявити представників внутрішніх органів, котрі би мирно патрулювали плантації соковитого херсонського драпу. Отже, силові структури рішуче викреслює¬мо. Так само сумнівною видається доцільність переведення проблеми в суто культурологічну площину з подальшим ін¬тегруванням растафаріанства в розгалужену і відпрацьовану мережу міністерства освіти чи, скажімо — міністерства у спра¬вах молоді, сім’ї та спорту, оскільки, якщо присутність у цьому контексті молоді та сім’ї виглядає більш-менш виправданою, то про жоден спорт наразі не йдеться. Хіба що про параолім- пійські ігри. Ідеальним мені бачиться залучення до вирішення проблеми міністерства охорони здоров’я, загалом — структур, прямо пов’язаних із фармацевтикою. За такого розвитку подій безпосередня локалізація джерел виробництва і ринків збуту, відмова від сумнівного посередництва згаданих вище силових структур і виведення фінансової складової вітчизняного рас¬тафаріанства з кримінальної тіні дасть можливість розвитку та відносної стабільності галузі, про яку йдеться.
