Агітація, яка лишається на стінах мертвих заводів, знаки і літери, розсипані на поверхні нерухомих об’єктів, ніби на¬колки на мертвому тілі, вказують не стільки на економіку, скільки на біографію, сліди життя фіксувались вербально на поверхні механізмів і приміщень, що рано чи пізно мали померти. Агітація, на жаль, не може врятувати від смерті, натомість смерть позбавляє агітацію будь-якої вітальності,
зрештою — не лише агітацію. Знаки, залишені на стінах, не¬суть у собі дуже мало інформації, направду це доволі ужит¬кова орнаменталістика, не розрахована на багаторазове пе¬речитування. Інструкції, гасла, вказівки, дати, нумерація — все це соціалістичне графіті, яке лишилось єдиною доступною інформацією про епоху, що померла разом із своєю про- . мисловістю — насправді занепад епохи це зовсім не мета- 214 фора, в цьому випадку на увазі мається безпосередній зане¬пад ремонтних цехів і вугільних шахт, метафорою це стає вже пізніше, після власної смерті.
Блок НАТО
Що відбувається з промисловістю після смерті? Можна припустити, що заводи і фабрики й надалі виконують пев¬ні функції, інерція, закладена в графік фабричного життя, очевидно, ще певний час примушує їх функціонувати за но¬вими правилами, і тоді труби, що вже встигли охолонути, поєднуються до небес і викачують із них нову енергетику, і в басейнах, в яких зберігався мазут та пальне, починає відкла¬датись нове золото, і вугілля під шаром ґрунту починає руха-тись, пробиваючись на південь, до моря. З мертвими шахтами ситуація особлива, вугілля саме по собі — найбільш твердий і коштовний різновид землі, тому вугільні пласти, ніби русла, важко перевертаються на глибині, потребуючи виходу назов¬ні. Загалом, у психоаналізі мав би існувати такий термін, як «пам’ять функції мертвого індастріелу». Ці споруди, як прави¬ло, вже не використовуються після свого природного по¬мирання, їм просто важко знайти інше призначення, вони однофункціональні за своєю будовою і структурою, і тому, втративши здатність виконувати свої природні функції, мертві промислові об’єкти зберігають у собі інертну пам’ять річних
планів і соціалістичних зобов’язань. Втрачаючи зв’язок із еко¬номікою, промислові руїни природно розчиняються в топо¬графії.
У цьому випадку цілком особливого значення набуває ландшафт — гори, піски і суглинки, на яких закладались фундаменти новобудов. Від’єднані від загальної системи ви¬робництва, виключені з обігу, мертві заводи змушені інте¬груватись у навколишній ландфашт, стаючи його частиною, частиною, котра поступово видозмінюється й зникає. Над мертвими цехами і підсобними приміщеннями раптом з’яв¬ляється багато неба. Воно набивається в труби, натікає в порожні колодязі шахт, застряє в диких вишнях, що встигли вирости на фабричних подвір’ях. Чим менше механіки — тим більше повітря.
Склади й цехи, наповнені повітрям, яке вони зберігають у собі, схожі на легені, промисловість після своєї реінкарнації розчиняється в повітрі, роз’їдається киснем, архітектура замі¬нюється небом, видавлюється ним, винищується. Будинки, які бачиш наскрізь, які просвічуються у вечірньому світлі, за про¬ламаними стінами й битими вікнами яких відкривається па¬норама постіндустріалізму, — ці будинки свідчать про тимча¬совість архітектури і про вічність економіки як такої. Мертвий індастріел насправді доволі оптимістична річ, оскільки смерть минуща, а економічні відносини — вічні. І це наскрізне бачен¬ня старих приміщень дозволяє побачити контекст, дає мож¬ливість робити прогнози, і не лише щодо розвитку важкої чи вугільної промисловості. Оскільки за мертвою архітектурою завжди стоїть жива історія.
З
216
Блок НАТО
Любов залежить від архітектури. Починаючи розбирати завали і пробиратися в старі душові кімнати, з оббитим кафе-
