Воно й справді на диво нагадувало Ніщо. Не було зірок. Темрява стояла така, що не вдавалося хоч трішечки розгледіти одне одного, і не було жодної різниці - тримати очі заплющеними чи широко розчахнутими. Під ногами лежало щось рівне та холодне, що могло би виявитися землею, але ніяк не травою чи деревом. Повітря було прохолодним та сухим, без жодного натяку бодай на легенький вітерець.
- Доля все одно знайшла мене, - промовила Відьма з моторошним спокоєм.
- Не кажіть цього, - пробелькотів дядечко Ендрю. - Моя люба панночко, пообіцяйте, що не казатимете більше таких речей. Усе не може бути аж так погано. Е-е... фірмане... любий друже... у тебе випадково нема при собі фляжечки? Крапелька спиртного мені б не завадила...
- Та годі вже, годі, - озвався нарешті фір- май своїм непохитно хоробрим голосом. - Не вішайте носа, ось що я вам скажу. Кісточки цілі, га? От і добре. Нам і так є за що Господа Бога дякувати, з такої висоти гуцнутися - і то нівроку. Отож, коли ми вже загриміли до якоїсь ями - може, тут нову станцію метро риють - то скоро хтось прийде і вибавить нас відсіль, ось побачите. А якщо ми померли - не скажу, що такого не муже бути, - ну, то, виходить, не такий страшний чорт, як його малюють, а воно так і є, що всякому чоловікові помирати судилося. І нема тут чого боятися, якщо тамтой життя прожив чесне та путяще. Тож краще, як по мені, взяти й заспівати якоїсь доброї пісні, розраятися троха.
І він заспівав. Затягнув спочатку обжинкової8, що у ній йшлося про “хліби всі позбирані”. Пісня, певна річ, не надто пасувала до цієї місцини, де, здавалося, від самого початку часів і пагінця не виткнулося, але з усіх оцю він знав найкраще. Фірман мав чудовий голос, і діти потроху завели слідом - спів підбадьорював. Джедіс та дядько Ендрю співати не стали.
Під кінець пісні Діґорі відчув, як хтось шарпає його за лікоть, й за запахом бренді, сигар та доброго одягу здогадався, що то дядечко Ендрю. Старий тихцем відтяг його вбік. Коли від решти їх відділяла певна відстань, дядько притулив свого рота до вуха Діґорі так щільно, аж хлопцеві залоскотало, та прошепотів:
- Так, мій хлопчику, вдягай персня. Час давати драла.
Але Відьма, виявляється, мала тонке вухо.
- Бовдуре! - рикнула вона, зістрибуючи з коня. - Ти забув, що я легко читаю думки людей? Відпусти хлопчиська. Спробуєш мене зрадити - і я помгцуся тобі так, як не мстився ніхто у всіх світах від їхнього початку.
- До того ж, - докинув Діґорі, - якщо ви вважали мене жалюгідною свинею, здатною покинути Поллі й фірмана, і коня в цьому химерному місці напризволяще, то ви сильно помилялися.
- Ти - нахабний свавільний недоліток! - верескнув дядько Ендрю.
- Ану тихо! - урвав їх фірман.
Усі стали наслухати.
У непроглядній темряві нарешті щось діялося. Заспівав голос. Заспівав десь дуже далеко, і Діґорі ніяк не міг вирішити, звідки саме він лине. Деколи здавалося, ніби спів лунає звідусіль водночас, а іноді хлопець був майже певен, що звук плине просто з-під землі у них під ногами. Найнижчі ноти гули так соковито, ніби це співала сама земля. Слів не було. Важко було навіть упіймати плин мелодії. Але, поза всяким сумнівом, лунав найсолодший звук з усіх, що чув Діґорі на своєму віці. Він був нестерпно прекрасним. Суничці наспів, певно, подобався також: кінь відгукнувся дивним іржанням - ніби по довгих роках в супоні опинився раптом у давно забутім степу, де бавився ще лошам, та побачив, як хтось знайомий і любий прямує до нього
