полем із грудкою цукру у простягнутій руці...
- Боже милий, - прошепотів фірман. - Хіба не чудовно?
І тоді нараз учинилося два дива. По-перше, чарівний спів підхопили інші голоси, і їх було більше, ніж можна собі уявити. Вони звучали в гармонії з першим, проте значно вище, - холодні, дзвінкі, сріблясті. Іншим дивом були зірки, що умить осяяли кожну латочку імли над їхніми головами. Вони не зайнялися поволі, одна за одною, як це буває літніми вечорами. Щойно не було нічого, крім пітьми, а за хвильку тисячі й тисячі мерехких цяточок виринули з неба - зірки, сузір’я, планети, більші та яскравіші, аніж будь-де в нашому з вами світі. Хмар не було. Нові голоси та нові зірки народилися в одну мить. Якби ви бачили й чули це, як-от ДІгорі, то подумали б так само, як і він: мовби самі зірки заспівали з волі Першого Голосу, який і покликав їх до життя.
- Солодкий Ісусе! - охнув фірман. - Я був би куди ліпшим чолов’ягою усеньке своє життя, аби знав, що є така краса в світі.
.Низький голос, що співав на землі, став тепер гучнішим та врочистішим, а от високі небесні голоси, трохи повзши мелодію гучно разом із ним, стали згасати, і тут сталося ще дещо.
Далеко попереду, низько над обрієм, небо почало сірішати. Війнув легкий, неймовірно свіжий вітерець. Видноколо поволі невпинно світлішало з одного боку. Там вимальовувалися темні обриси пагорбів, а голос усе співав.
Невдовзі світла було доста, щоби роздивитися обличчя одне одного. Обидвоє дітей і фірман стояли, пороззявлявши роти й захоплено кліпаючи очима, упивалися дивовижним звуком, ніби той нагадував їм про щось прекрасне. Дядько Ендрю також розкрив рота, проте зовсім не від зачудування. Здавалося, ніби його щелепа просто взяла та відвалилася від решти обличчя. Спина старого зсутулилася, а коліна тремтіли. Голос був дядькові не до вподоби. Якби міг, він просочився б у пацючу нору, аби лише сховатися від нього. А от Відьма, схоже, розуміла чарівну музику значно краще за інших. її рот не розчахнувся від здивування, вуста були міцно стулені, а руки стиснулися в кулаки. Щойно залунав спів, Джедіс відчула, наскільки все навкруги напоєне Магією, могутнішою за її чари та геть на них несхожою. Відьма ненавиділа цю Магію. Вона б знищила весь цей світ, усі інші світи, розтерла б на порох, аби лиш урвати осоружний спів. Що ж до Сунички, то кінь стояв, нашорошивши вуха, і тремтів, а подеколи форкав та бив копитами. Він більше не скидався на стару тяглову шкапу, і тепер ви б легко повірили, що його батько був справжнім бойовим скакуном.
Небо на сході мінилося з білого на рожеве, а з рожевого - на золоте. Голос усе міцнішав та ширився, і невдовзі повітря аж гуло могутнім співом. І, коли нарешті мелодія сягнула найповнішої, переможної ноти з-поміж усіх, що звучали дотепер, зійшло сонце.
Такого сонця Діґорі досі бачити не випадало. Світило над руїнами Чарну видавалося старшим за наше - це ж, навпаки, молодшим. Воно ніби сміялося від утіхи, зринаючи над небокраєм. Щойно його проміння впало на землю, мандрівники уперше побачили, в якому світі* опинилися. Вони знаходилися в долині, котру прорізувала повновода стрімка ріка, женучи на схід, назустріч сонцю. На півдні височіли гори, на півночі здіймалися менш круті пагорби. Дивно, але долину всуціль було затоплено водою, серед якої бовваніло каміння й видніла земля: ані деревця, ані кущика, ані цятки хоч якого зіллячка не було. Натомість сама земля виявилася пістрявою; її кольори були напрочуд свіжими, теплими та яскравими. Та барви вражали лишень доти, доки око несподівано не натрапляло на самого Співця, бо після цього забувалося все на світі.
Це був Лев. Велетенський, буйногривий, сліпучий, він стояв лицем до сонця, а з широко розчахнутої пащі лилася пісня. До нього було ярдів триста.
