- Це жахливий світ, - кинула Відьма. - Мерщій забираймося звідси. Підготуй свою магію.
- Повністю згодний, мадам, - залопотів дядько Ендрю. - Напрочуд неприємна місцина. Цілковито дика. Якби ж я був молодшим і мав при собі рушницю...
- Оце так! - сказав фірман. - Ти ж не думаєш, що міг би його поцілити, та?
- Ніхто не зміг би, - докинула Поллі.
- Готуй магію, старий телепню, - гримнула Відьма.
- Звичайно, мадам, - облудно вклонився дядько Ендрю. - Для цього обоє дітей мають мене торкатися. Вдягни сперлу свого “домашнього" персня, Діґорі.
Він, вочевидь, намірявся чкурнути звідси без Відьми.
- О, то це персні, так? - заревла Джедіс. Вона б умить залізла Діґорі до кишені, якби тог ніе вхопив Поллі та не вигукнув:
- Ану стій! Якщо хтось із вас посунеться хоч на півдюйма ближче, ми щезнемо та кинемо вас тут напризволяще. Саме так: у моїй кишені перстеник, здатний перенести мене та Поллі додому. І зважайте - моя рука напоготові. Тож стійте, де стоїте. Мені дуже шкода вас та вашого коня (хлопець глянув на фірмана), але нічого не поробиш. А що до вас (Діґорі подивився на дядька Ендрю й Відьму), то така солодка парочка чаклунів напевно щасливо житиме вкупі.
- Та годі вже горлопанити, - буркнув фір- май. - Дайте музику послухати, нехай вам гаспид!
І справді, пісня змінилася.
Розділ дев’ятий СТВОРЕННЯ НАРНГЇ
Лев ходив цією порожньою землею і співав свою нову пісню - м’якшу та жвавішу за той урочистий спів, що покликав до життя зорі й сонце, - просто лагідну, джерґотливу мелодію. Він ішов та співав, а земля заростала зеленою травою. Травиця розтікалася від Лева навсібіч, мов оболонь, і стрімкою хвилею злітала на схили пагорбів. За мить вона вже стелилася підніжжями далеких гір, і світ довкола робився щодалі привітнішим. Уже можна було почути, як новонародженою травичкою шурхотить легенький вітерець. Невдовзі з’явилися й інші зміни. Схили гір укрилися темними вересовими галявинами. Всенькою долиною розсіювалися латочки якихось колючих рослин. Діґорі все не міг розгледіти, що це таке, доки один пагін не виткнувся із землі просто перед ним: маленька, шипувата рослинка хутко викинула десятки гілочок, а ті зачали обростати зеленим листячком та щомиті видовжувалися мало не на дюйм. Довкола гурту вже пнулися десятки цих дивовиж. Лише коли паросток вимахав заввишки з Діґорі, той розшолопав, що воно таке.
- Дерева! - зойкнув він.
Як потім любила казати Поллі, головна прикрість полягала в тому, що їй не дали
потішитися з видива. Щойно Діґорі скрикнув: “Дерева!”, йому довелося стрибнути, адже дядечко Ендрю знову підкрався до небожа бочком та налаштувався покопирсатися у кишені хлопця. Навіть якби це вдалося, користі дядькові з того не було б жодної, позаяк він цілив у праву кишеню, бо ж досі гадав, що зелений перстеник перенесе його додому. Але Діґорі також не планував поступатися.
- Стій! - заволала Відьма. - Назад! Ні, ще далі. Якщо хтось підійде до дітей ближче, ні» на десять кроків, я виб’ю з
