Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.
— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.
— Венеція, Венеція.., — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.
— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. 'А ти вже цілком старий', — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.
— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!
І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (...) і подаю в перекладі пані Цитрини).
— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (...).
— Велика морська держава вмить перестала бути великою (...).
— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (...).
— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (...).
— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (...).
— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (...).
— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (...).
— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (...).
— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі,
