тумани, сирокко, розбиті кораблі (...).
— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (...).
— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (...).
— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (...)
— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (...).
— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (...).
— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (...).
— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (...).
— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе (1), сказав приблизно таке: 'Леонардо, це робить вас нездоланними!' (...).
— Байрон? — перепитав Стасьо.
— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка,
