євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (...).
По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.
— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (...). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (...). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (...). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (...). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (...). Пам'ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (...). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (...). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (...). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (...). Я маю цілком протилежні засади (...). Лючіє, серденько, більше стриманості (...). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (...).
— Насправді ж вони рятують зовсім не те (...). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (...). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король
