в Україні.
Рухаюся далі гінко no-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею 'Ченакольо' плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.
— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.
— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.
— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.
— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.
— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.
— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.
І по цих словах надовго замовкає.
— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.
— Ні. Він хоче поговорити з тобою.
— Тоді нехай говорить!
— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.
—
