нагадав мій гість. І втішений такою його обізнаністю, я плеснув його по плечу, хоч і майже не бачив у темряві. Після цього ми випили.
Тоді, налаштувавши до гри принесену Анджеліко гітару, я вирішив згадати дещо з молодих часів, коли й сам був не старший за мого чужинського приятеля. І виконав одну за одною 'Che pena e questal cor', 'Adiu, adiu' та 'I'vo bene' (3). У відповідь на це Станіслав, вихопивши звідкілясь із кущів лютню, пречудове відтворив 'Dove', 'Ahi! Filli' (4), чотири річеркари, одну віллянеллу і одну сальтареллу. 'Мерзотнику, — розчулено сказав я, — маючи таке серце до музики, ти ще смієш говорити — та ні, думати — про якесь там убивство? Та хай би всохла тобі твоя геніяльна рука!' 'То відрубайте її', — він простягнув мені свою правицю. 'Анджеліко! — загорлав я на півцвинтаря, в чому каюся. — Неси-но сюди сокиру або пилу! Що-небудь гостре!'
Виринувши через деякий час поруч із нами, старигань був немало подивований таким моїм бажанням. Однак усе-таки приніс із собою зі своєї повітки не тільки сокиру, дві пилки, садові ножиці і заржавілий меч дожа Дандольо, але й величенький тесак для риби. 'Що це ви, отче духовний, надумали?' — підозріливе запитав Анджеліко. 'Хочу позбавити цього йолопа правої руки. Щоб не надто спокушала його! — пояснив я старому. — Але спершу послухай, як він грає!' Тоді Станіслав прегарно видав 'О, come vaghi...' та 'О, viva fiamma!' (5), що й навіть глухуватий Анджеліко пустив кілька сліз. Щоб йому двічі не ходити, я розлив по келихах решту соаве і таким чином наблизились ми — тепер уже втрьох — до
