— цей тіньовий міністр культури молодої незалежної рес¬публіки, людина, яка вбухала в цю країну грошей більше, ніж президент Кучма у нерухомість, і якого в цій країні ненавидять за це куди більше, ніж президента Кучму за його нерухомість, можливо тому, що він єврей (в сенсі — не президент Кучма, а Сорос), хоча я з цього приводу маю поважні сумніви — звідки в єврея стільки грошей? Інша річ — президент Кучма. Так чи інакше, історія культури кінця століття буде асоціюватись у нащадків саме із божевільним Джорджем, котрий розоряв провідні біржі світу, викачував із арабських нафтотерміналів чорне золото і експропріював у жирних волстрітських членів правління транснаціональних корпорацій родинні коштов¬ності, аби видати в Україні чергову книгу, накладом 1000 при¬мірників, Присвячену проблемам гендеру і геноциду. Скільки молодих, позбавлених досвіду і громадянської позиції худож¬ників були відлучені від великої цицьки українського мистец-тва за колаборацію та співпрацю з Джорджем, скільки полотен,
Блок НАТО
^ мальованих за перемазані кров’ю палестинських немовлят соросівські бабки, було спалено під час урочистих заходів із нагоди святкування дня народження Кобзаря, скількох гале-
ристів було задушено подушками під час щорічних ночей дов¬гих ножів, котрі в новому українському календарі почали святкуватись одразу по різдві; в кулуарах міністерства куль¬тури України навіть було вигадано і рекомендовано до вжи¬вання спеціальний термін на означення всіх зашкварених, хто брав із рук Джорджа — грантоїди, влучне важке слово, яке містить у собі граніт і камінь, вогонь, воду і мідні труби, через 190 які Джордж викачував із нафтотерміналів чорне арабське зо¬лото, слово, подібне до слова «друїди», або ж масони, чи, якщо бути точнішим — жидо-масони: о, в міністерстві культури знали, з чим боротись, одним словом — хто рано встає, тому Джордж дає.
Блок НАТО
8
Але — аллах великий — весь цей час^мені, як артисту те¬атру опери і балету, щось заважало. І я знаю що. Мені заважа¬ла культурна політика моєї країни. Виявляється, вона завжди існувала, ніде не дівалась і ні на що не зважала. Навіть на від¬сутність у країні паперу не зважала. Виявляється, вона весь час була поруч, виявляється, що поруч зі мною весь час існу¬вала офіційна культура. Виявляється, доки ми просто вижи¬вали, вони виживали нас.
Саме тому вони мені і заважають.
Мені заважає культурне життя моєї країни, я вбачаю во¬рога в культурних діячах, особливо — в заслужених діячах мистецтв, народних артистах і лауреатах державних премій. Народні артисти — це колаборанти, котрі вчасно залегалізу- вались і перейшли на бік супротивника, лауреати державних премій — це перебіжчики, котрі не витримали газових атак
української влади, заслужені діячі мистецтв — це старі есесів¬ці, котрим удалось вислизнути з залізного кільця народної любові й успішно обжитись серед вічнозелених джунглів Бра¬зилії. Вони забули одну річ — злочини проти людства в царині культури не мають терміну дії, скалічені силабо-тонікою і хо¬ром Верьовки душі вислідять їх по їхніх норах і робочих кабі¬нетах, винюхають їх за невитравним духом, яким вони всі просякнуті — духом міністерства культури, ЯКИЙ безпомил- 292 ково впізнаєш серед вуличних запахів. Офіційна культура має запах спалених книг, має сірий піджачний колір, має міцні за¬лізні щелепи, якими вона перебиває хребти молодим поетам, коли ті помиляються при римуванні. Офіційна культура, куль¬тура, котра має всі підстави себе такою вважати з огляду на членські квитки та державні нагороди, найбільше винна в зро-станні злочинності та демографічній кризі, яка підточує наше молоде і здорове суспільство. Мене ніхто і ніколи не переконає, що в цьому винні соціально-економічні, чи тим більше — мо¬рально-етичні чинники. Тим більше — мене й переконувати в цьому ніхто не буде. В українській мові немає слів «соціальні проблеми», в українській мові є слова «духовне відродження», і за вживання цих слів потрібно реципієнту бити пику.
