Я не можу нічого сказати про театр і кіно. Про театр я не можу нічого сказати з тієї простої причини, що вважаю його — театр — мистецтвом шкідливим і реакційним, театр придума¬ли шарлатани, і грають у ньому самі шарлатани. Більше того — і ходять до театру виключно шарлатани. Я це зрозумів ще в свої сімнадцять, спостерігаючи за безкінечними валками стар-
шокласників, яких заганяли на вистави бюджетних театрів, суки, думав я, не вєрю, але мене ніхто не слухав. Що я знаю про театр? Театр моєї молодої республіки асоціюється в мене з підозрілими фестивалями (ось — знову фестивалі) і холод¬ними залами, котрі не може прогріти своїм диханням неп- манська публіка в шубах і махрових шаликах. Театр — це народ у шубах і програмки, відбиті на ксероксах. Театр одно¬значно потрібно закривати.
Навіть значно пізніше, працюючи в «Ля Мамі», під самим боком у згаданого вище манхетенського СВвВ, я цієї думки не змінив. Іноді потрібно зберігати принциповість, навіть поп¬ри її відсутність.
Натомість кіно. Те, чого мені не вистачало в моєму просу¬ванні важкими життєвими дорогами, і те, про що я можу го¬ворити годинами, із захватом і благоговінням: національне кіно — останній шанс цієї країни, чудова можливість розрули- ти всі соціально-економічні проблеми суспільства, не вдаючись до громадянського протистояння і проектування газових ка¬мер. Те, про що справді можна лише говорити, оскільки жод¬ного національного кіна так само просто не існує. Як і культур¬ного простору. А ось реакційний театр і тьотки в шубах із ксероксними програмками існують. І в чому тут радість?
6
І звісно, література дев'яностих, цей химерний амбіційний проект невидимих інженерів і злочинних політтехнологів, за¬секречених агентів і радників президента країни на громад¬ських засадах. Знову ж таки — людині байдужій, незацікав- леній і незаангажованій потрібно нагадати, що іще десять років тому літератури в цій країні не було. Себто літератори були, а літератури — ні. Оскільки паперу в країні не було і друкувати ніхто нікого не друкував. Тому література дев’яностих — це Цибуля, Володимир Цибулько, який ходив у малиновому бан¬дитському піджаку і святкував своє тридцятиріччя на па¬роплаві (правильно — для чого йому книжки друкувати, якщо в нього був пароплав, плюс малиновий бандитський піджак); це «Польові дослідження з українського сексу» Забужко — їх таки надрукували, я вже не знаю, на чому ми в цьому випадку заощадили; це врешті-решт Подік, якому було найпростіше, бо писати він не вмів, тому всі свої твори наговорив на плівку. Велика література, скажу я вам, справжнє тобі розстріляне відродження.
Усе змінилося наприкінці дев’яностих. На той час уже самі літератори змирились із тим, що паперу в країні немає, навіть Цибуля на своєму пароплаві з цим змирився, більше того — з цим змирились читачі, а хто не змирився — помер голодною смертю під час грошової реформи 96-го року, і здичавілі анда- лузькі пси бігали холодними коридорами творчих спілок, тяг¬нучи в зубах цирозні печінки членів спілки письменників.
І тут прийшов Сорос.
7
Тому що українська культура 90-х — це перш за все Со¬рос, так-так, старий-добрий Джордж, святий Миколай укра¬їнських мистців, котрий залазив через забиті сажею комини
до офісів вітчизняних видавництв і галерей і лишав на дирек¬торських столах гранти, транші та різну іншу гуманітарку, там — згущене молоко, армійські американські шкарпетки, мило, яким ніхто не користувався, і спирт для протирання хро¬мованих деталей, який усі вживали не за призначенням; про¬ставляв продажнім поетам України шенген у паспорти, робив українським кураторам пластичні операції, аби вони могли виїхати на чергове бієнале, давав хабарі українським чинов- 189 никам, аби вони мали можливість і надалі боротись із його шкідливим впливом на місцеву молодь, одним словом, Со¬рос
