спротив.
Блок НАТО
Мій культурний простір початку 90-х — це розхуячений телевізор, взятий напрокат цілою комуною (спеціально брали гуртом, щоби в разі чого нести колективну відповідальність, оскільки пропити телевізор самому набагато спокусливіше, аніж дружнім колективом), по якому з ранку до ночі, поміж 182 П0ТУЖНИМИ рекламними блоками і гонконзькими бойовиками крутять лайф-шоу роллінг стоунз і ганз-н-роузіс. Бляха-муха, думаю я іноді, печально оглядаючи сьогодні яку-небудь ксе- нофобську «пісню року», — у нас була велика епоха, ми, чорт забирай, мали можливість щодня дивитись концерт роллінг стоунз, і хай це був той самий концерт, з ранку до ночі той самий, і хай це був не кращий концерт роллінг стоунз, але це було в нашому ящику, в нашому ефірі. Що сталось із культу¬рою, що сталось із нами, що, зрештою, сталось із роллінг сто¬унз, я мовчу про ганз-н-роузіс. Втім, із роллінг стоунз якраз все ніштяк, потрапивши цього літа на їхній мюнхенський кон¬церт, я ще раз зі світлою ностальгією згадав наш дефолт і відрізні купони, безумні рок-н-рольні дев’яності, коли ми не могли дозволити собі бути конформістами, оскільки це було фінансово невигідно. Фінансово вигідно натомість було взяти гуртом напрокат телевізор і дивитись першу в совку (блін, ре¬бята, першу і останню в совку, оскільки і совка вже не було) телевізійну музичну програму «Під веселим Роджером», яку вів покійний, царство йому небесне, Сер, легендарний лідер «КПП», веселий безбаштовий товстун, котрий десь на початку дев’яностих навіть балотувався в депутати, і навіть набрав своїх, здається, двісті з чимось голосів, і скільки йому не ви¬стачило для перемоги — ще тисяч сто, і чорт забирай — я би
і сам голосував за нього, але я не голосую, ось у чому пробле¬ма, ось у чому проблема всіх нас — ми просто не проголосу-вали свого часу за Сера, ми не підтримали харківську рок- школу, свідками занепаду якої несподівано стали, нам по хуй був культурний простір, для нас набагато важливіше було не пропустити черговий гонконзький бойовик, такими ось ми були ублюдками.
Натомість, школа справді існувала, з усіма належними шко¬лі атрибутами — з аншлаговими концертами в різних голімих дк, з ксероксними афішами, з портвейном і проповідями, все як нада — і «Різні люди», і «Ку Ку», і кандидат в депутати Сер — ми мали на кого рівнятись. І навіть більше того.
З
Навесні 92-го року до Харкова приїхали «Брати Гадюкіни». Людині байдужій, незацікавленій і незаангажованій у культур¬ний простір початку 90-х, ця інформація нічого не скаже, тоді як для кожного чесного громадянина, котрий не пропускав жодного гонконзького бойовика і жодного шарового концер¬ту в дк хемз (чесне слово, дк хемз — звучить не гірше за ман- хетенський СВСВ), це було щось на зразок апостольського послання — мовляв, навесні 92-го року, з боку київської траси, в супроводі учнів, продюсерів та інших юродивих, наше місто з дружнім коротким візитом відвідав Господь наш Ісус Хрис¬тос і, давши два сольних виступи в дк хемз, своєчасно зник у галілейському напрямку. Тут слід пояснити, чому саме «Брати Гадюкіни». Адже в Харкові натоді,та й натепер із рок-н-ролом усе було гаразд, до нас у ті психоделічні роки навіть «Лайбах»
приїздив, але з «гадами» була окрема історія. Річ у тім, що ми не просто вибудовували свій культурний простір. Наш куль¬турний простір потребував безпосередньо національного за¬барвлення, себто це ми потребували національного забарв¬лення культурного простору, а нам натомість пропонували гонконзькі бойовики. Можливо, саме через це ми й не голосу¬вали за Сера, оскільки не пропонував Сер необхідних нашому 184 культурному простору речей — жодних погромів, жодних трибуналів, жодних хунвейбінів — не було всього цього в його передвиборчій програмі, ну то які можуть бути вибори — го¬ворили ми і повертались до телевізора. Натомість «Брати Га- дюкіни»! Ці хитрі галицькі євреї (як говорили про них у не- , численних і від того озлоблених націоналістичних колах) пропонували справжній культурний продукт, з яким не со¬ромно було виступити навіть у дк хемз. Щойно перед цим вони випустили свій другий альбом, «Ми — хлопці з Бандерштату», це була справжня платівка, ми всі її купили, і хоч слухати її не було на чому (ну справді — не на телевізорі ж її слухати), все одно — не мати вдома такої платівки було западло. І ще, до речі — про продюсерів. Знайомий розповідав мені
