таку штуку, що в ті благословенні часи, їдучи на гастролі, «Гадюкіни» по¬силали вперед себе, як вони його звали, продюсера, котрий мав пробивати їм у новому, невідомому для них місті, наркоту. Думаю, що це чос, але чос красивий — у дусі трагічності ран¬ніх 90-х.
Блок НАТО
І коли вони приїхали, я чи не вперше зрозумів, що куль-турний простір — штука примарна і плинна, що він легко на- дається до трансформацій і розширення, особливо якщо ти над цим старанно працюєш, і «Гадюкіни» це яскраво підтвер-
дили своїм життєвим прикладом, відбабахавши перший кон¬церт, і змішавши напередодні другого разом із нами двадцять літрів розливного пива з літром чистого спирту, і ледь не зірвавши виступ. І це було прекрасно, в сенсі не те, що вони ледь не зірвали виступ, а те, що вони разом із нами мішали пиво зі спиртом, і хоча затарений Кузя вже не в стані був пе¬ретворити йорш на вино, а вино на воду, в нашому культур¬ному просторі все одно щось змінилось, можливо навіть — не в кращий бік. В усякому разі зранку було погано всім.
Чому я наводжу тут приклади, котрі не надаються до уза¬гальнення, і описую такі інтимні епізоди? Мені йдеться пе¬редусім про те, що жодного такого культурного простору насправді не існує, це симулякр, або ж чос, справжній конк¬ретний чос — немає жодного культурного простору, є ти і твій телевізор, і що ти в ньому побачиш, залежить лише від тебе. Не перекладай відповідальність за безцільно прожиті роки на управління культури, оскільки воно — управління культу¬ри — просто не здогадується про твої духовні запити. Адже це не управління культури змішувало нам пиво зі спиртом, воно — управління культури — може б, і хотіло змішати наше пиво з нашим спиртом, але хто б йому — управлінню культу¬ри — дав. У будь-якому разі — не брати Гадюкіни. І не брати Капранови.
4
90-ті — це безкінечний безіменний фестиваль, на який зби¬раються всі, хто може тримати в руках хоча б якийсь інстру¬мент, і після цього відразу ж починається святкове відмивання
бабла. Я пам’ятаю львівський «Вивих», коли в опері виступали Бу-Ба-Бу, памятаю такий дивний фестиваль «Тарас Бульба», де хеві-металісти виступали разом із Миколайчуком (хто ни¬ні ще, крім мене, пам’ятає Миколайчука? А хеві-метал хто пам’ятає???). Я пам’ятаю фестиваль «Альтернатива», на якому мій приятель Чубай вперше (!) виконував пісню про «Вона», і всі плакали вже на репетиції. Та мало чого ще я пам’ятаю!
186 Пам’ятаю, роблячи у Харкові якийсь фестиваль, я домовився
Блок НАТО
зі своїм приятелем Чубаєм про виступ за 20 (двадцять!) баксів. Двадцять баксів — тоді за цю суму я готовий був продати батьківщину. Але в мене не було покупців.
Усе ж головним фестивалем, такою собі родовою травмою молодого українського шоу-бізнесу, була, ясна річ, «Червона рута». «Червона рута» хотіла навчити українську молодь грати гранж, українська молодь натомість грала руський рок. Але на руському році багато бабла не відмиєш. На гранжі, як вияви¬лося, теж. Гранж як елемент українізації: естетика 90-х — це безсистемна робота сапера з ліквідації порожнин у навколиш-ньому просторі, була у всьому цьому доля здорової Шизо¬френії, власне, лише вона там і була.
5
