– Не скажете? Ану, закляніться Божим ім’ям.
– Їй-богу, не скажу.
– Ну, так знайте... Отець місіан мені сказав, – прошептав Баран із виразом великого страху на лиці.
Євгенію досить було не до сміху, але, почувши сей Баранів секрет, він не міг зупинити себе, щоб не зареготатися.
XXVIII
Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і посковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.
– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Вагман у Барана. – Напевно з Буркотина?
– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.
– Ну, і що ж казали?
– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.
– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, і що далі?
– А нині рано сам маршалок був.
– Що?
– Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.
– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.
– Балакали щось, але не дуже довго.
– Ну, ну!
– Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.
– Що то за пані?
– Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.
– Стальського жінка? Плакала перед ним?
– Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.
– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?
