– Ні, ні, пане Баране, мені про те байдуже, чи коні чорні, чи білі, аби тілько добре бігли і аби бричка була добра. Прошу вас, ідіть і замовте, і зробіть усе, як треба.
Баран вийшов, усе ще похитуючи головою, мов сам собі не вірячи.
– Що се з ним? – питав Євгеній конципієнта.
– Не розумію.
– Видно, в його голові щось засіло. Він натякає на щось, а не хоче сказати.
– Я заходив до нього пару разів до його хати, – все клячить перед образом і молиться. І очі в нього мов заплакані.
– Чи не ходить він на ту єзуїтську місію? – запитав Євгеній.
– Розуміється, що ходить. Здається, минувшої суботи сповідався перед єзуїтом. А під час одного казання дістав нападу епілепсії – на фіакрі його привезли.
– Доведуть хлопа до божевілля, от що! І так доводять баби до істерії, до галюцинацій, до того, що їдять землю та моряться голодом. А сьому бідоласі небагато треба, щоб зовсім збити його з пантелику. Припускаю, що єзуїт наговорив йому всякої всячини і ще й покуту завдав за те, що служить у жида.
На тім розмова урвалася. Євгеній засів до своєї роботи. Він вибирався на кілька день із дому; треба було дещо зреферувати, дати диспозиції конципієнтові і писарям.
О п’ятій на подвір’я заїхав фіакер. Євгеній був у своїм покої і кінчив пакуватися. Застукано в двері, і ввійшов Баран.
– Прошу пана меценаса, фіакер заїхав.
– Хто їде?
– Берко... рудий Берко, той, що з паном конципієнтом усе їздить.
– Добре, добре. Ну, а коні чорні?
Євгеній, усміхаючись, зирнув на нього, але Баран дивився на нього поважно, якось суворо і мовчав.
– Слухайте, пане Баране, – мовив Євгеній. – Ну, скажіть по щирості, пощо ви питали мене про чвірку і про чорних коней?
Баран уперто вдивлявся в його лице, немовби хотів там вичитати щось таємне, а потім, озирнувшися поза себе, промовив майже пошепки, зо страхом:
– То ще не настав час?
– Який час?