– Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.
– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?
– Та нічого.
– Не був ніхто у вас?
– Був пан Щварц.
– Хто? Пан...
– Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.
– А він чого хотів?
– Питав за вами.
– За мною?
– Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.
– А ви що сказали?
– Я сказав, що ні.
– А пощо йому треба се знати?
– Не знаю.
– А про адвоката не питав нічого?
– Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи він ночує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?
– Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!
– Він казав, що розвідає се все не для себе, а для пана старости.
– Що? – аж скрикнув Вагман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе:
– То байки. Найліпше не боятися їх.
І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив:
