– Залий бестіального! – мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.
Баран випив.
– Ось солений рожок, закуси.
Баран розламав рожок і почав звільна хрупати його.
– Ти гніваєшся на мене, Баране?
– Я на пана? А за що?
– Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?
– Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.
– Так? А то що таке? Досі не їздив, а тепер нараз...
– І мене се здивувало. Знають пан... Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?
– А то як ти думаєш?
– Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. От же як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатові, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.
– Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер...
– Що, ви також переконалися? – спішно, пошепки спитав Баран.
– Переконався – не переконався, але хотів би переконатися і потребую твоєї помочі.
– Ну, що, що?
– Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.
– Як то збаламутив?
– Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився
– Господи! – з переляком крикнув Баран. – Адже ж, очевидно, нечиста сила.
– Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і
