– Пан меценас поїдуть? – не без зачудування запитав конципієнт, що привик був досі сам їздити на такі «дрібні» терміни.
– Поїду. Мені треба поговорити з о. Зваричем, а з поворотом заїду до Буркотина.
Він задзвонив. За хвилю ввійшов Баран і мовчки став коло дверей канцелярії.
– Слухайте, пане Баране, будьте ласкаві замовити мені фіакра. Там на п’яту годину вечора щоб був готовий. Скажіть, що поїдемо до Гумниськ. Ночувати будемо в Бабинцях. Розумієте?
Баран кивнув головою, всміхнувся і стояв на місці.
– Ну, що? Маєте ще що сказати?
– Пан меценас самі їдуть?
– Сам.
– То, може, треба чотири коні?
– Чотири коні? А вам що такого? Пощо чотири коні?
– Ну, я думав...
– Прошу вас, не думайте нічого, але йдіть.
Баран похитав головою, мов щось не хотіло поміститися йому в голові.
– То вистарчать два?
– Вистарчать, вистарчать.
– Але конче мусять бути чорні, правда?
Євгеній зірвався з місця і наблизився до Барана – не з гніву, але з зачудування, бажаючи заглянути йому в очі. Конципієнт голосно зареготався.
– Що вам, пане Баране? Для чого вам здається, що мусять бути чорні?
– Ну, я так думав.
– Але відки приходите до такої думки?
– Ну, чую, що пан меценас самі їдуть...
– Так що з того?
Баран вибалушив на нього свої очі з виразом тупого нерозуміння. Євгеній лагідно поплескав його по плечі.
