– Що ви маєте їздити по краю чвіркою чорних коней.
– Я? Що ж я, магнат який?
– Е, що там магнат! – згірдно мовив Баран. – Чвіркою чорних коней... їздити по краю і збирати народ... І накладати свою печать на тих, хто увірить у вас...
Він говорив ті слова звільна, з притиском, немов повторяв вивчене напам’ять.
– Що се ви говорите? – дивувався Євгеній.
– Пан ліпше знають, що я говорю, – мовив Баран, не зводячи з нього очей.
– Та пощо би я мав те все робити?
– Пан ліпше знають.
– Але за кого ж ви вважаєте мене, Баране?
– За того, ким пан є направду.
– А хто ж я такий?
Баран перехрестився і, видимо, збираючися з усею силою свого духу, сказав твердо:
– Антихрист.
У Євгенія похололо в серці – не від сього слова, а від того виразу божевільної певності, який було видно в Барановім лиці.
– Але ж, Баране, бійтеся Бога, що вам приснилося! – мовив він лагідно. – Я хрещений чоловік, такий, як і ви. Відки мені до антихриста?
– І антихрист має бути хрещений, тілько фальчивим хрестом.
– Але відки ж ви се знаєте, що се власне я?
– Знаю, відки знаю.
– Ні, не може бути, щоб ви се самі виссали з пальця.
– Певно, що ні.
– Значить, вам наговорив хтось.
– Наговорив чи не наговорив... А сказав такий, що мусить се знати.
– Ну, хто такий? Скажіть, не бійтеся. Я не скажу нікому.
