Фукаері легенько поклала ложку на тарілку, витерла губи серветкою.

– Карлики справді існують, – сказала вона тихо.

– Справді існують?

Зробивши паузу, дівчина відповіла:

– Так само, як ви та я.

– Як я і ти? – повторив Тенґо.

– Якщо захочете, то й ви побачите.

Стисла манера говорити мала дивовижну переконливість. Кожне її слово входило в душу, немов відповідного розміру клин. Але Тенґо все ще не міг визначити, наскільки ця дівчина на ім'я Фукаері нормальна. В ній було щось незвичне, що виходило за певні рамки. Можливо, в неї якийсь вроджений дар. Може, він, Тенґо, зараз бачить його в живому вигляді. А може, це видимість таланту. Кмітливі дівчатапідлітки іноді інстинктивно вміють майстерно грати якусь роль. Зовні поводяться ексцентрично. І натяками збивають співрозмовника з пантелику. Такі приклади йому траплялися неодноразово. Інколи важко розрізнити правдивість і гру. Тенґо вирішив повернути розмову до дійсності. Або ближче до неї.

– Якщо ти не маєш нічого проти, то я відразу завтра хотів би взятися до перероблення «Повітряної личинки».

– Якщо цього бажаєте.

– Бажаю, – коротко відповів Тенґо.

– Хотілося б, щоб ви зустрілися з однією людиною, – сказала Фукаері.

– Зустрітися з однією людиною? – запитав він.

Дівчина кивнула.

– З якою людиною? – поцікавився Тенґо.

Фукаері пропустила повз вуха його запитання.

– Щоб з нею поговорити, – сказала вона.

– Якщо треба, то я не проти зустрічі, – відповів Тенґо.

– У неділю вранці ви нічим не зайняті, – без запитальної інтонації спитала дівчина.

– Не зайнятий, – відповів Тенґо. «Розмова йде так, ніби хтось прапорцями у двох руках подає сигнали», – подумав він.