– Тобі нецікаво писати оповідання, і свого твору ти не подавала на премію, – ніби для підтвердження сказав Тенґо.

Не відриваючи очей від його обличчя, дівчина кивнула. Потім, немов захищаючись від холодного осіннього вітру, ледьледь здвигнула плечима.

– І не хочеш стати письменницею.

Тенґо здивувався, помітивши, що запитав без запитальної інтонації. Напевне, така вимова має заразну силу.

– Не хочу, – відповіла вона.

Тим часом принесли страви. Для Фукаері – салат у великім полумиску й булочку. Для Тенґо – «язички» з молюсками в соусі. Вона кілька разів перевернула виделкою листок латуку з таким виглядом, наче перевіряла заголовки в газеті.

– В усякому разі, хтось послав до видавництва на премію молодого автора твою «Повітряну личинку», і я, попередньо прочитавши рукопис, зупинив на ній свою увагу.

– «Повітряна личинка», – вимовила дівчина. І примружила очі.

– «Повітряна личинка» – це назва твого оповідання, – сказав Тенґо.

Фукаері й далі мовчала, примруживши очі.

– Це ти так його назвала? – стривожено запитав Тенґо.

Вона ледьледь хитнула головою.

Трохи спантеличений Тенґо вирішив не допитуватися щодо назви, а посуватися далі.

– Зрештою, це не так важливо. В усякому разі, назва непогана. Створює певну атмосферу й привертає людську увагу. Змушує думати, що в цьому, напевне, щось є. Хоч би хто придумав її, назва не викликає заперечення. Різниці між личинкою і коконом я зовсім не розумію, але це дрібниця. Хочу сказати, що я прочитав цей твір, він мене чимось сильно привабив. Тому я приніс його Комацусану. «Повітряна личинка» також йому сподобалася. Однак якщо серйозно націлюватися на премію, то її текст треба вдосконалити. Така його думка. Бо порівняно з її змістом текст трохи кульгає. Тому Комацусан хоче, щоб доопрацьовувати його взялася не ти, а я. Щодо цього я ще не визначився. Не сказав, робитиму це чи ні. Бо не знаю, чи це правильно.

Урвавши на цьому розповідь, Тенґо чекав на реакцію дівчини, її не було.

– Я хотів би зараз дізнатися, якої ти думки про те, якщо замість тебе я перепишу «Повітряну личинку». Бо хоч би що я вирішив, без твоєї згоди й співпраці такого завдання не подужаю.

Фукаері взяла пальцями невеличку помідору й з'їла. Я настромив на виделку молюска й підніс до рота.

– Можна переписати, – просто сказала вона. І взяла ще одну помідору. – На свій смак.

– А може, тобі варто довше над цим подумати? Бо це серйозне діло.

Вона хитнула головою. Мовляв, не треба довше думати.

– Якщо я переписуватиму твій твір, – пояснював Тенґо, – то постараюся доробити текст так, щоб не змінився його зміст. Можливо, суттєвим чином. Але авторкою залишишся ти. Це буде оповідання, яке написала сімнадцятирічна Фукаері. Щодо цього ніщо не зміниться. Якщо твоєму творові присудять премію, то отримаєш її ти сама. Якщо ж твір вийде книжкою, ти будеш її авторкою. Ми втрьох – я, ти й Комацусан – команда підтримки, але твір носитиме лише твоє ім'я. Ми з Комацусаном мовчатимемо, перебуваючи в тіні. Як робітники на театральній сцені. Розумієш, що я кажу?