Фукаері піднесла на виделці селеру до рота. Легенько кивнула.
– Розумію.
– Оповідання під назвою «Повітряна личинка» – це повністю твоя річ. Вона народилася в тобі. І я не можу привласнити її собі. Я лише допомагаю тобі з технічного боку. А тому ти повинна тримати в таємниці те, що я подав тобі руку допомоги. Інакше кажучи, ми вступили в змову й плануємо обдурити світ. Що не кажи, а зберігати таємницю – не проста річ.
– Ну, якщо так треба… – сказала дівчина.
Відгорнувши на край тарілки скойку молюска і втягуючи в рот «язички», Тенґо перестав думати. Фукаері старанно хрумала огірок, ніби насолоджуючись ніколи не баченим овочем.
Все ще тримаючи в руці виделку, Тенґо мовив:
– Я ще раз питаю: ти не проти того, щоб я переробив твоє оповідання?
– Робіть, як вам хочеться, – упоравшись з огірком, сказала вона.
– Незалежно від того, як я це зроблю?
– Незалежно.
– Чому так думаєш? Ти ж нічого про мене не знаєш.
Фукаері промовчала, тільки легко здвигнула плечима.
Після того вони обоє взялися до їжі. Фукаері зосередилася на салаті, іноді кусала булочку, намазану маслом, і протягувала руку до склянки з вином. Тенґо машинально підносив «язички» до рота й обмірковував різні можливості.
Поклавши виделку, він сказав:
– Коли Комацусан завів про це розмову, я спочатку подумав, що це, можливо, жарт, якась нісенітниця. Я ж із таким завданням не впораюся. Навіть мав намір відмовитися. Та коли повернувся додому і роздумував над цією пропозицією, то поступово почав відчувати, що хочу на неї пристати. Не зупиняючись на тому, наскільки це правильно з морального погляду, я відчув, що хочу надати посвоєму нової форми «Повітряній личинці», яку ти створила. Як би це краще сказати… Це було цілком природне, спонтанне бажання.
«Ні, це було скоріше навіть не бажання, а жага», – додав подумки Тенґо. Так, як передбачав Комацу. Цю спрагу ставало щораз важче стримувати.
Фукаері мовчки, ніби здалека, поглядала на Тенґо своїми незворушними, чарівними очима. Здавалося, намагалася збагнути зміст його слів.
– Ви хочете переписати оповідання, – спитала вона.
Тенґо подивився їй прямо в очі.
– Так мені здається.
Її темночорні зіниці, немов щось відображаючи, злегка поблискували. Принаймні в нього складалося таке враження.
Тенґо зробив жест обома руками, наче підтримував у повітрі уявну коробку. Жест беззмістовний, але потрібний як посередник для передачі почуття від уявного предмета.
– Не знаю, як це вдало висловити, але, перечитуючи твою «Повітряну личинку», я відчув, ніби й мені видно те, що бачиш ти. Особливо те місце, де з'являються
