– Вони здаються мені схожими на «Добре темперований клавір» Баха. Ніколи не обридають. Постійно відкривають щось нове.

– Знаєте, що таке «Добре темперований клавір».

– А тобі подобається музика Баха?

Фукаері кивнула.

– Сенсей її постійно слухає.

– Сенсей? – запитав Тенґо. – Твій шкільний учитель?

Дівчина не відповіла. З виразу її обличчя Тенґо зрозумів, що ще рано про це говорити.

Після того, ніби щось згадавши, вона зняла плащ. Вивільнилася з нього, як комаха, що скидає свою стару оболонку, й, не складаючи його, поклала на сусідній стілець. Під плащем на ній був тонкий зеленкуватий светр з круглим вирізом і білі джинси. Жодних прикрас. Ніяких слідів помади. А проте вона впадала в очі. Її струнка постать і відповідної величини та дуже гарної форми груди мимоволі привертали до себе увагу. Тенґо мусив зосередитися, щоб на них не дивитися. Та все одно його погляд повертався до них, як до центру великої водоверті.

Принесли біле вино. Фукаері випила ковток. Потім, задумливо оглянувши склянку, поставила її на стіл. Тенґо лише для годиться пригубив свою склянку. Зараз мав почати важливу розмову.

Фукаері торкнулася рукою свого чорного прямого волосся й прочесала його пальцями. Вишуканим жестом. Гарними тонкими пальцями. Здавалося, кожен з них рухався за власною волею у вибраному ним самим напрямі. В цьому відчувалося навіть щось магічне.

– Що мені подобається в математиці? – ще раз уголос запитав себе Тенґо, щоб відвернути свою увагу від її пальців і грудей. – Математика подібна до водяного потоку, – пояснював він. – Звичайно, в ній є багато важкуватих теорій, але основні логічні принципи надзвичайно прості. Як вода, стікаючи зверху вниз, вибирає найкоротшу дорогу, так і математична логіка пливе одним річищем. Коли уважно придивитися, то це річище само собою відкривається. Робити нічого не треба. Якщо, зосередившись, напружити зір, все стане зрозумілим. Ніщо у світі не ставиться до мене так приязно, як математика.

Дівчина на хвильку задумалася над почутим.

– А чому ви пишете оповідання, – без запитальної інтонації спитала вона.

Тенґо перетворив її запитання на довше речення:

– Якщо математика така приємна, то хіба потрібно мучитися написанням оповідань? Невже не можна обійтися самою математикою? Ти це хотіла сказати?

Фукаері кивнула.

– Річ у тому, що реальне людське життя відрізняється від математики. Воно не обов'язково пливе найкоротшим річищем. Для мене математика… як би це сказати… надто природна річ. Схожа на чарівний краєвид, що тільки там є. Навіть нема потреби замінювати його на щось інше. А тому мені здається, що в межах математики я швидко стаю прозорим. Іноді від цього мені страшно.

Дівчина невідривно дивилася йому прямо в очі.

А він провадив далі:

– Коли ж пишу оповідання, то за допомогою слів навколишній краєвид замінюю на природніший для мене. Іншими словами, я наново відтворюю його. І таким чином переконуюся, що таки існую в цьому світі. Це зовсім інша робота, ніж у світі математики.

– Переконуєтеся, що існуєте,  – сказала Фукаері.

– А проте не можу сказати, що це завжди щастить мені зробити, – мовив Тенґо.