Тенґо згорнув книжку й поклав скраю на стіл. Випрямившись, змінив позу й ковтнув води. Комацу казав правду. Якби така дівчина отримала літературну премію, то газети й телебачення її не оминули б. Напевне, зчинився б невеликий галас. Подібна подія так просто не закінчується.

Офіціант приніс їй води й меню. Однак Фукаері так і не ворухнулася. Меню руками не торкалася, а все дивилася на Тенґо. Він мимоволі сказав: «Добрий день». Сидячи перед нею, здавався собі ще більшим.

Не відповідаючи на привітання, Фукаері не відривала від нього свого погляду.

– Я вас знаю, – тихо сказала вона.

– Знаєш? – спитав Тенґо.

– Викладаєте математику.

Він кивнув.

– Це правда.

– Два рази слухала.

– Мої лекції?

– Так.

Вона говорила поособливому. Короткими, без прикрас, реченнями, з хронічним браком наголосу, з використанням обмеженого (принаймні таке складалося враження) словника. Правильно казав Комацу – вона таки дивна особа.

– Іншими словами, ти – учениця нашої підготовчої школи? – спитав Тенґо.

Фукаері захитала головою.

– Я лише приходила слухати.

– Але ж без шкільного посвідчення в аудиторію нікого не пускають.

Вона тільки злегка здвигнула плечима. Мовляв, доросла людина, а плете таку дурницю.

– І як тобі мої лекції? – спитав Тенґо. Знову подурному.

Не відводячи від нього очей, дівчина ковтнула води. Відповіді не давала. «Якщо вона двічі приходила слухати, то це означає, що її перше враження не було поганим, – припустив Тенґо. – Якби ніщо її не цікавило, то вдруге не прийшла б».

– Ти – учениця третього класу середньої школи вищого ступеня? – запитав він.

– Та начебто.

– Вступні іспити до університету тебе цікавлять?

Вона хитнула головою. Тенґо не міг розібрати, вона не хоче говорити про іспити чи не збирається їх складати. І пригадав слова Комацу, сказані по телефону, що Фукаері дуже неговірка.

Прийшов офіціант і взяв замовлення. Дівчина все ще сиділа в плащі. Замовила салат і булочку. «Цього досить», – сказала вона й віддала меню офіціантові. А потім, ніби раптом згадавши, докинула: «Білого вина».