Молодий офіціант немов збирався запитати, скільки їй років, але від її пронизливого погляду почервонів і проковтнув слова. «Добра штучка!» – знову подумав Тенґо. Він замовив ланґвіне¹³ (язички) з молюсками в соусі й, услід за дівчиною, склянку білого вина.

– Ви – сенсей¹⁴ і пишете оповідання, – сказала Фукаері. Очевидно, запитувала Тенґо. Та, здається, особливістю її манери говорити було те, що не вживала знаку запитання.

– Поки що пишу, – відповів він.

– По вас не видно, що ви сенсей і водночас пишете оповідання.

– Можливо, – сказав Тенґо. Думав усміхнутись, але не зумів. – Маю кваліфікацію вчителя, викладаю математику в підготовчій школі, однак офіційно не можу називатися сенсеєм. Пишу оповідання, але не є письменником, бо ще нічого не надрукував.

– Це не має значення.

– Правду кажеш. Поки що я – ніщо.

– Математику любите.

Додавши до її вислову запитальний знак, Тенґо відповів:

– Люблю. Давно любив і тепер люблю.

– Що саме.

– Що мені в математиці подобається? – уточнив її запитання Тенґо. – Ну, те, що цифри мене надзвичайно заспокоюють. Усі речі стають на свої місця.

– Було цікаво слухати вашу розповідь про інтегральне числення.

– На моїй лекції в підготовчій школі?

Фукаері кивнула.

– А ти любиш математику?

Вона злегка хитнула головою. Мовляв, математика їй не до душі.

– Однак розповідь про інтегральне числення тебе зацікавила? – спитав Тенґо.

Дівчина ледьледь здвигнула плечима.

– Ви розповідали про інтегральне числення дуже серйозно.

– Невже? – здивувався він. Йому вперше в житті таке сказали.

– Як серйозна людина, – сказала вона.

– А про прогресії я можу розповідати ще запальніше, – сказав Тенґо. – У програмі з математики для середньої школи вони мені найбільше подобаються.

– Любите прогресії, – запитала Фукаері, знову без запитальної інтонації.