– І всетаки щось тебе начебто тривожить.

– Та ні. Лише не можу заснути. Нема чим особливо тривожитися. Але досі я звичайно міцно засинав.

– Як мені тебе жаль! – сказала подруга, лагідно масажуючи яєчка долонею руки з обручкою. – Ну, то що? Бачиш погані сни?

– Снів майже не бачу, – відповів Тенґо. І це була правда.

– А от я часто бачу сни. Завжди той самий. Уві сні ловлю себе на думці, що я вже його бачила. Тобі це не здається дивним?

– Який сон, наприклад?

– Ну, наприклад, сон про хатину в лісі.

– Про хатину в лісі, – повторив Тенґо. Він подумав про людей у лісі. Про гіляків, карликів, Фукаері. – Яка це хатина?

– Ти справді хочеш послухати мою розповідь? Тобі не буде нудно слухати про чужий сон?

– Зовсім ні. Я готовий слухати, – щиро сказав Тенґо.

– Я йду сама лісом. Не таким глибоким і зловісним, у якому загубилися Гензель і Ґретель. Не густим і досить світлим. Надворі тепло. Іду пополудні в радісному настрої. Коли це бачу перед собою хатину з димарем і невеличким ґанком. Вікна в ній завішані крапчастими фіранками. Одним словом, хатина з приємним зовнішнім виглядом. Стукаю у двері і кажу: «Добридень!». Відповіді нема. Ще раз стукаю, сильніше – двері самі відчиняються. Стояли незачиненими. Заглядаю в хатину, попереджаючи: «Добридень! Тут хтось є? Я заходжу». – Ніжно погладжуючи яєчка, подруга дивиться на Тенґо. – Розумієш мій настрій?

– Розумію?

– В хатині одна кімната. Дуже простої будови. Невеличка кухня, ліжко, їдальня. Посередині – піч, на столі – акуратно розставлені страви для чотирьох осіб. З тарілок піднімається гаряча пара. Однак у кімнаті нема нікого. Їжа готова, але тоді, коли всі збиралися сідати за стіл, щось сталося – наприклад, раптом з'явилося чудовисько, – вони повтікали надвір. Але стільці не поперекидувані. Все мирне, на диво буденне. І тільки людей нема.

– Які страви були на столі?

Подруга задумалася.

– Не можу пригадати. Які страви? Та не в цьому проблема. Річ у тому, що вони гарячі, щойно приготовані. Так чи інакше, я сідаю на один стілець і чекаю повернення сім'ї, що мешкає в цій хатині. Мушу їх чекати. Чому, не знаю. Оскільки це сон, то все можу пояснити. Можливо, хочу, щоб мені показали дорогу додому або щось дістати. В усякому разі, я чекаю на них. Однак ніхто не приходить. Їжа все ще парує на столі. Дивлюсь на неї і відчуваю, що страшно хочу їсти. Але поки їх нема, я не можу самовільно торкатися її. Мабуть, так думаю?

– Гадаю, що так, – відповів Тенґо. – Та оскільки йдеться про сон, то я не дуже певний у цьому.

– А тим часом починає смеркати. Стало темно і в хатині. Ліс навколо швидко погустішав. Хочу запалити лампу, але не знаю, де вона. Поступово я починаю хвилюватися. І раптом помічаю дивну річ – їжа нітрохи не перестає парувати. Час минає, а вона залишається гарячою. І я починаю дивуватися. Щось тут не так. На цьому сон кінчається.

– І що сталося потім, не знаєш?

– Думаю, щось, напевне, сталося, – відповіла подруга. – Уже смеркнулося, а я, не знаючи дороги назад, самаодна залишилася в загадковій хатині. Щось має статися. Здається, щось не дуже приємне. Та завжди на цьому сон закінчується. І так повторюється не один раз.

Переставши гладити яєчка, подруга притулилася щокою до грудей Тенґо.