– Так, дивна німецька вівчарка, що любила їсти шпинат. Загинула вчора вночі.
Почувши про це, Аомаме здивувалася. Адже вівчарці було років п'ятьшість. У такому віці собаки не здихають.
– Минулого разу я бачила її начебто здоровою.
– Вона вмерла не від хвороби, – монотонним голосом сказав Тамару. – Вранці ми побачили її розірваною на частини.
–
– Нутрощі порозліталися, ніби від вибуху. Стрімко на всі боки. Довелося збирати їхні шматки паперовим рушником. Ніби собаку вивернуто зсередини. Таке враження, начебто хтось заклав у неї потужну мініатюрну бомбу.
– Бідолашна вівчарка!
– Нема з цим ради, – сказав Тамару. – Загинула й не воскресне. Можна знайти їй заміну. Та мене турбує те, що
– Справді, – сухим голосом сказала Аомаме.
– Жінки в притулку зазнали шоку, перелякалися. Доглядачка собаки вранці побачила цю картину й, відчувши нудоту, мені подзвонила. Я спитав, чи вночі не було чогось підозрілого. Вона відповіла, що ні. Вибуху не чула. Якби був, то, напевне, всі прокинулися б. Бо й так жили під страхом. Виходить, стався беззвучний вибух. І собачого гавкоту ніхто не чув. Була надзвичайно тиха ніч. А вранці вівчарка лежала розірвана на частини, а її свіжі нутрощі радо поїдали навколишні ворони. Звичайно, все це мені не подобається.
– Сталося щось дивне.
– Безперечно, – погодився Тамару. – Щось дивне. Та, якщо я не помиляюся, це лише якийсь початок.
– Поліцію повідомили?
– Та що ви! – глузливо пирхнув Тамару. – Від неї жодної користі. Тільки зайвий клопіт буде, коли вона почне то се, то те пробувати.
– А що про це сказала мадам?
– Нічого. Тільки головою кивала, слухаючи моє повідомлення, – відповів Тамару. – Бо відповідальність за безпеку лежить на мені. Повністю. Що не кажіть, це моя робота.
Запала коротка мовчанка. Важка мовчанка, що супроводжує відповідальність.
– Отже, о половині п'ятої, – сказала Аомаме.
– О половині п'ятої, – повторив Тамару. І тихенько поклав слухавку.
Розділ 24
(про Тенґо)
У чому сенс нетутешнього світу?
Зранку в четвер падав дощ. Не дуже рясний, але страшно наполегливий. Як почався напередодні після обіду, так ні разу й не вщухав. Здавалось, отот збирався перестати, але, ніби знову щось згадавши, сильнішав. Хоча вже минула половина липня, не було видно ознак, що сезон дощів закінчився. Небо потемніло, наче хтось затулив його кришкою, увесь світ просяк важкою вологою.
Коли вранці, надівши дощовика й шапку, Тенґо збирався іти купувати продукти до найближчого універмагу, то помітив у поштовій скриньці товстий брунатний пакет. Без штемпеля і марок. Без адреси й прізвища відправника. На ньому було написано «Тенґо» чіткими маленькими ієрогліфами – так, ніби нашкрябано цвяхом на висохлій глині. Видно, написала Фукаері. Розірвавши пакет, Тенґо виявив у ньому звичайну касету TDK на шістдесят хвилин запису, без наліпки. При ній не було нічого – ні листа, ні записки.