Аомаме нахмурилася.

– Брат і родич?

– Так. Тепер обидва вони працюють у поліції. Недавно дядька відзначили як кращого поліцейського. За те, що впродовж тридцяти років зробив великий внесок у безпеку району й оздоровлення суспільного середовища. Газета навіть надрукувала, що він допоміг безголовій сучці з цуценятком, що розгубилася на перехресті.

– І до чого вони вас примушували?

– Пісюна в рот брати.

Обличчя Аомаме ще більше зморщилося.

– Брат і дядько?

– Звичайно, окремо. Я тоді мала десять років, а брат – п'ятнадцять. А дядько разів два чи три, коли у нас зупинявся.

– А про це ви комусь казали?

Аюмі кілька разів хитнула головою.

– Ні, не казала. Вони мене лякали – мовляв, як скажеш, то начувайся. Але й без погрози я знала, що цього не треба робити, бо все одно вилають мене, а не їх. Боялася цього, тому й мовчала.

– І матері не казали?

– Особливо матері, – сказала Аюмі. – Бо мати здавна заступалася за брата, а в мені розчарувалася. Бо я була незграбна, негарна, товста й не могла похвалитися особливою успішністю у школі. Мати хотіла мати зовсім іншу дочку. Миловиду, як лялечка, струнку дівчину, яка відвідує балетну школу. Напевно, прагла того, чого не мала.

– А тому ви не хотіли ще більше її розчаровувати?

– Саме так. Мені здавалося, що вона ще більше зненавидить мене, якщо розповім, що робив брат. Вона завжди знаходила в мені якусь причину замість того, щоб нападати на брата.

Аомаме обома руками розім'яла зморшки на обличчі. «Після того як у десятирічному віці я заявила, що зрікаюся віри, – згадувала вона, – мати перестала зі мною розмовляти. В разі потреби передавала записку. Та й я перестала бути її дочкою. Залишилася тільки „відщепенкою“. Тоді я пішла з дому».

– Але вони вас не ґвалтували? – запитала Аомаме.

– Ні, – відповіла Аюмі. – Я такого не витримала б. І вони так багато не хотіли.

– І зараз ви зустрічаєте того брата і дядька?

– Коли я влаштувалася на роботу, то пішла з дому, і зараз майже не бачуся з ними. Та оскільки працюю з ними в одній установі, то іноді важко їх уникнути. І тоді я посвоєму всміхаюся. Погіршувати стосунки не хочу. Та й вони, напевне, вже не пам'ятають про це.

– Не пам'ятають?

– Вони можуть забути, – сказала Аюмі. – А я – ні.

– Звичайно, – погодилася Аомаме.