103 Уздрівши Низ труп Евріала, Од ярости осатанів; Всіх злостей випустивши жала, К Волсенту просто полетів, Як блискавка проходить тучу, Він так пробіг врагів між кучу І до Волсента докосивсь: Схватив його за чуб рукою, Меч в серце засадив другою, Волсент і духу тут пустивсь. 104 Як іскра, порох запаливши, Сама з ним вкупі пропада; Так Низ, Волсентія убивши, І сам лишився живота; Бо всі на його і напали, На смерть звертіли і зім’яли І голову зняли з плечей. Так кончили жизнь козарлюги, Зробивши славниї услуги На вічность пам’яти своєй. 105 Латинці зараз ізробили Абияк мари із дрючків; На них Волсента положили І понесли до земляків. А буйні голови поклали В мішок і теж з собой помчали, Мов пару гарних дубівок. Но в лагері найшли різниці, Лежали битих м’яс копиці, Печінок, легкого, кишок. 106 Як тілько що восток зардівся, Світилка Фебова взійшла; То Турн тогді уже наївся, Оп’ять о битві помишляв. Велів тривогу бить в клепало, Щоб військо к бою виступало, Оддать троянцям з баришком За зроблену вночі потіху; Для більшого ж: з троянців сміху Велів взять голови з мішком. 107 Свого ж держася уговору, Троянці в кріпости сидять, Забилися, мов миші в нору, Лукаву кішку як уздрять. Но дать отпор були готові І до остатнєй каплі крові Свою свободу боронить І нову Трою защищати, Рутульцям перегону дати І Турна лютость осрамить. 108 На перву рутулян попитку Троянці так дали в одвіт, Що Турн собі розчухав литку, Од стиду скорчило живіт. Звелів з досади, гніву, злости, На глум підняти мертві кости, На щогли голови наткнуть Нещасних Низа з Евріалом Перед самим троянським валом, Щоб сим врагів своїх кольнуть. 1О9 Троянці зараз одгадали, Чиї то голови стримлять; Од жалю сльози попускали, Таких лишившись паруб’ят. Об мертвих вість скрізь пронеслася, Вся рать троянська потряслася, І душі смутку продались. Як мати вість таку почула, То тілько вічно не заснула, Бо зуби у неї стялись. 110 А одійшовши, в груди билась, Волосся рвала з голови, Ревла, щипалася, дрочилась, Мов ум змішався у вдови: Побігла з криком вокруг вала І голову коли пізнала Свого синочка Евруся, То на валу і розпласталась, Кричала, гедзилась, качалась, Кувікала, мов порося. 111 І диким голосом завила: «О сину! світ моїх очей! Чи я ж тебе на те родила, Щоб згинув ти од злих людей? Щоб ти мене — стару, слабую, Завівши в землю сю чужую, На вічний вік осиротив. Моя ти радість і одрада, Моя заслона і ограда; Мене од всіх ти боронив.
