94 Так наші смілиї вояки Тут мовча проливали кров; Од ней краснілися, мов раки, За честь і к князю за любов. Любов к отчизні де героїть, Там сила вража не устоїть, Там грудь сильнійша од гармат, Там жизнь — алтин, а смерть — копійка, Там лицар — всякий парубійка, Козак там чортові не брат. 95 Так порався Низ з Евріалом, Дали рутульцям накарпас; Земля взялась од крові калом, Поляк піднявся б по с а м п а с. Но наші по крові бродили, Мов на торгу музик водили, І убирались на простор: Щоб швидче поспішить к Енею Похвастать храбростю своєю І Турнів розказать задор. 96 Уже із лагеря щасливо Убрались наші смільчаки; Раділо серце не трусливо, Жвяхтіли мокрі личаки, Із хмари місяць показався, І од землі туман піднявся, Все віщовало добрий путь. Як ось Волсент гульк із долини З полком латинської дружини. Біда! як нашим увильнуть? 97 Дали якраз до лісу тягу, Бистріше бігли од хортів; Спасались бідні на одвагу Від супостатів, ворогів. Так пара горличок невинних Летять спастись в лісах обширних Од злого кібчика когтей. На зло, назначено судьбою, Слідитиме скрізь за тобою, Не утечеш за сто морей. 98 Латинці до лісу слідили Одважних наших розбишак І часовими окружили, Що з лісу не шмигнеш ніяк; А часть, розсипавшись по лісу, Піймали одного зарізу, То Евріала-молодця. Тогді Низ на вербу збирався, Як Евріал врагам попався, Мов між вовків плоха вівця. 99 Низ — глядь, і бачить Евріала, Що тішаться ним вороги; Важка печаль на серце пала, Кричить к Зевесу: «Помоги!» Коп’є булатне направляє, В латинців просто посилає, Сульмону серце пробива; Як сніп, на землю повалився, Не вспів і охнуть, а скривився, В послідній раз Сульмон зіва. 100 Вслід за коп’єм стрілу пускає І просто Тагові в висок; Душа із тіла вилітає, На жовтий пада труп пісок. Волсент утратив воїв пару, Кленеть невидимую кару І в ярости, як віл, реве: «За кров Сульмонову і Тага Умреш, проклята упиряга, За ними вслід пошлю тебе». 101 І замахнувсь на Евріала, Щоб знять головку палашем; Тут храбрість Низова пропала, І серце стало кулішем. Біжить, летить, кричить щосили: «Пеккатум робиш, фратер милий, Невинному морс задаєш: Я стультус, лятро, розбишака, Неквіссімус і гайдамака; Постій! невинную кров ллєш». 102 Но замахнувшись, не вдержався, Волсент головку одчесав: Головка, мов кавун качався, Язик невнятно белькотав. Уста коральні посиніли, Рум’яні щоки поблідніли, І білий цвіт в лиці пожовк; Закрилися і ясні очі, Покрились тьмою вічной ночі, Навіки милий глас умовк.
