67 Рутульське військо і союзне Дрижало од таких чудес; Злякалось плем’я все окружне, Мезап дав драла і Галес. Пороснули і рутуляни, Як од дощу в шатер цигани, А тілько Турн один оставсь. Утікачів щоб переняти, Щоб чудо їм розтолковати, По всіх усюдах сам совавсь. 68 «Реб’ятушки! — кричав, — постійте! Се ж ласка божая для нас; Одкиньте страх і не робійте, Прийшлось сказать Енею: пас. Чого огнем ми не спалили, То боги все те потопили, Тепер троянці в западні. Живцем в землі їх загромадим, Разком на той світ одпровадим, Богів се воля! вірте мні». 69 Великії у страха очі, Вся рать неслась, хто швидше зміг. Назад вертатись не охочі, Всі бігли, аж не чули ніг. Оставшись, Турн один маячив, Нікого вкруг себе не бачив, Стьогнув зикратого хлистом; І шапку на очі насунув, Во всі лопатки в лагер дунув, Що коник аж вертів хвостом. 70 Троянці із-за стін дивились, Пан Турн як з військом тягу дав; Перевертням морським чудились, На добре всяк те толковав. Но Турнові не довіряли; Троянці правило се знали: В війні з врагами не плошай; Хто утіка — не все женися; Хто мов і трусить — стережися; Скиксуєш раз — тогді прощай! 71 Для ночі вдвоє калавури На всіх поставили баштах, Лихтарні вішали на шнури, Ходили рунди по валах. В обозі Турна тихо стало, І тілько-тілько що блищало Од слабих, блідних огоньків. Враги троянські почивали, Од трусів вилазки не ждали; Оставмо ж сих хропти соньків. 72 У главной башти на сторожі Стояли Евріал і Низ; Хоть молоді були, та гожі І кріпкі, храбрі, як харциз. В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая — бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок. Пішли к Енею на вербунок; Були ж обидва земляки. 73 «А що, як викравшись помалу, Забратися в рутульський стан? — Шептав Низ в ухо Евріалу. — То каші наварили б там; Тепер вони сплять з перепою, Не дриґне ні один ногою, Хоть всім їм горла переріж. Я думаю туди пуститься, Перед Енеєм заслужиться І сотню посадить на ніж». 74 «Як? сам? мене оставиш? — Спитався Низа Евріал. — Ні! перше ти мене удавиш, Щоб я од земляка одстав. Від тебе не одстану зроду, З тобою рад в огонь і в воду, На сто смертей піду з тобой. Мій батько був сердюк опрічний, Мовляв (нехай покой му вічний); Умри на полі як герой». 75 «Пожди і пальцем в лоб торкнися,— Товарищеві Низ сказав,— Не все вперед- назад дивися, Ти з лицарства глузд потеряв. У тебе мати єсть старая, Без сил і в бідности слабая, То і повинен жить для ней, Одна оставшись без приюту, Яку потерпить муку люту, Таскавшись між чужих людей!
