Одурив ти нас, убогих. Ми ж, окрадені небоги, Самі тебе одурили І, скиглячи, возопили: Алілуя!
Ти постриг нас у черниці, А ми собі молодиці… Та танцюєм, та співаєм, Співаючи, примовляєм: Алілуя!
20 іюня [1860, С.-Петербург]
Над Дніпровою сагою Стоїть явор меж лозою, Меж лозою з ялиною, З червоною калиною.
Дніпро берег риє-риє, Яворові корінь миє. Стоїть старий, похилився, Мов козак той зажурився.
Що без долі, без родини Та без вірної дружини, І дружини, і надії В самотині посивіє!
Явор каже: «Похилюся Та в Дніпрові скупаюся». Козак каже: «Погуляю Та любую пошукаю».
А калина з ялиною Та гнучкою лозиною, Мов дівчаточка, із гаю Виходжаючи, співають;
Повбирані, заквітчані Та з таланом заручені, Думки-гадоньки не мають, В'ються-гнуться та співають.
24 іюня [1860, С.-Петербург]
Росли укупочці, зросли; Сміятись, гратись перестали. Неначе й справді розійшлись!.. Зійшлись незабаром. Побрались; І тихо, весело прийшли, Душею- серцем неповинні, Аж до самої домовини. А меж людьми ж вони жили!
Подай же й нам, всещедрий боже! Отак цвісти, отак рости, Так одружитися і йти, Не сварячись в тяжкій дорозі, На той світ тихий перейти. Не плач, не вопль, не скрежет зуба Любов безвічную, сугубу На той світ тихий принести.
25 іюня [1860, С.-Петербург]
Світе ясний! Світе тихий! Світе вольний, несповитий! За що ж тебе, світе-брате, В своїй добрій, теплій хаті Оковано, омурано (Премудрого одурено), Багряницями закрито І розп'ятієм добито? Не добито! Стрепенися! Та над нами просвітися, Просвітися!.. Будем, брате, З багряниць онучі драти, Люльки з кадил закуряти, Явленними піч топити, А кропилом будем, брате, Нову хату вимітати!
27 іюня [1860, С.-Петербург]
Ликері
На пам'ять 5 августа 1860 г.
Моя ти любо! Мій ти друже! Не ймуть нам віри без хреста, Не ймуть нам віри без попа Раби, невольники недужі! Заснули, мов свиня в калюжі, В святій неволі! Мій ти друже, Моя ти любо! Не хрестись, І не кленись, і не молись Нікому в світі! Збрешуть люде, І візантійський Саваоф Одурить! Не одурить бог, Карать і миловать не буде: Ми не раби його - ми люде! Моя ти любо! усміхнись, І вольную святую душу, І руку вольную, мій друже, Подай мені. То перейти І він поможе нам калюжу, Поможе й лихо донести, І поховать лихе дебеле В хатині тихій і веселій.
5 августа [1860], Стрельна
Н. Я. МАКАРОВУ На пам'ять 14 сентября
Барвінок цвів і зеленів, Слався, розстилався; Та недосвіт перед світом В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти, Побив… Поморозив… Шкода того барвіночка Й недосвіта шкода!
14 сентября [1860, С.-Петербург]
І Архімед, і Галілей Вина й не бачили. Єлей Потік у черево чернече! А ви, святиє предотечі, По всьому світу розійшлись І крихту хліба понесли Царям убогим. Буде бите Царями сіянеє жито! А люде виростуть. Умруть Ще не зачатиє царята… І на оновленій землі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі.
24 сентября [1860, С.-Петербург]
Л.
Поставлю хату і кімнату, Садок-райочок насаджу. Посиджу я і походжу В своїй маленькій благодаті. Та в одині-самотині В садочку буду спочивати. Присняться діточки мені, Веселая присниться мати, Давнє-колишній та ясний Присниться сон мені!.. і ти!.. Ні, я не буду спочивати, Бо й ти приснишся. І в малий Райочок мій спідтиха-тиха Підкрадешся, наробиш лиха… Запалиш рай мій самотний.
27 сентября [1864 С.-Петербург]
Не нарікаю я на бога, Не нарікаю ні на кого. Я сам себе, дурний, дурю, Та ще й співаючи. Орю Свій переліг - убогу ниву! Та сію слово. Добрі жнива Колись-то будуть. І дурю! Себе таки, себе самого, А більше, бачиться, нікого?
Орися ж ти, моя ниво, Долом та горою! Та засійся, чорна ниво, Волею ясною! Орися ж ти, розвернися, Полем розстелися! Та посійся добрим житом, Долею полийся! Розвернися ж на всі боки, Ниво-десятино! Та посійся не словами, А розумом, ниво! Вийдуть люде жито жати… Веселії жнива!.. Розвернися ж, розстелися ж, Убогая ниво!!!
Чи не дурю себе я знову Своїм химерним добрим словом? Дурю! Бо лучче одурить Себе-таки, себе самого, Ніж з ворогом по правді жить І всує нарікать на бога!
5 октября [1860, С.-Петербург]
Саул
В непробудимому Китаї, В Єгипті темному, у нас І понад Індом і Євфратом Свої ягнята і телята На полі вольнім вольно пас Чабан було в своєму раї. І гадки- гадоньки не має, Пасе, і доїть, і стриже Свою худобу та співає… Аж ось лихий царя несе З законами, з мечем, з катами, З князями, темними рабами. Вночі підкрались, зайняли Отари з поля; а пасущих, І шатра їх, убогі кущі, І все добро, дітей малих, Сестру, жену і все взяли, І все розтлили, осквернили, І осквернених, худосилих, Убогих серцем, завдали В роботу-каторгу. Минали За днями дні. Раби мовчали, Царі лупилися, росли І Вавілони муровали. А маги, бонзи і жерці (Неначе наші панотці) В храмах, в пагодах годувались, Мов кабани царям на сало Та на ковбаси. І царі Самі собі побудували Храми, кумирні, олтарі. Раби німії поклонялись. Жидам сердешним заздро стало, Що й невеличкого царя І з кизяка хоч олтаря У їх немає. Попросили Таки старого Самуїла, Щоб він де хоче, там і взяв, А дав би їм, старий, царя. Отож премудрий прозорливець, Поміркувавши, взяв єлей Та взяв од козлищ і свиней Того Саула здоровила І їм помазав во царя. Саул, не будучи дурак, Набрав гарем собі чималий Та й заходився царювать. Дивилися та дивувались На новобранця чабани Та промовляли, що й вони Таки не дурні. «Ач якого Собі ми виблагали в бога Самодержавця». А Саул Бере і город, і аул, Бере дівча, бере ягницю, Будує кедрові світлиці, Престол із золота кує, Благоволеньє оддає Своїм всеподданнійшим голим. І в багряниці довгополій Ходив по храмині, ходив, Аж поки, лобом неширокий, В своїм гаремі одинокий, Саул сердега одурів.
Незабаром зібралась рада. «Панове чесная громадо! Що нам робить? Наш мудрий цар, Самодержавець-господар, Сердешний одурів. Панове! Чи нам його тепер лічить? Чи заходиться та зробить Царя здоровшого?» По мові, По мудрій раді розійшлись Смутнії пастирі. В кедровій В новій палаті цар не спить, Не їсть, не п'є, не гомонить. А мовчки долі, всемогучий, Дере порфіру на онучі І ніби морщить постоли, Плете волоки, озуває І у кедрових стін нових Про батькове осля питає. То возьме скіпетр і заграє, Мов на сопілці. Чабани, Веніамінові внучата, Тельця отрокам принесли, Щоб їм дозволено співати У сінях царських. Заревла Сивоборода, волохата Рідня Саулова пузата, Та ще й гусляра привела, Якогось чабана Давида. «І вийде цар Саул, і вийде,- Чабан співає,- на войну…» Саул прочумався та й ну, Як той москаль, у батька, в матір Свою рідоньку волохату І вздовж, і впоперек хрестить. А гусляра того Давида Трохи не вбив. Якби він знав, Яке то лихо з його вийде, З того лукавого Давида, То, мов гадюку б, розтоптав І ядовитую б розтер Гадючу слину. А тепер Плугами, ралом не розорем Прокляту ниву: проросла Колючим терном. Горе! Горе! Дрібніють люде на землі, Ростуть і висяться царі!
13 октября [1860, С. Петербург]
Минули літа молодії, Холодним вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни - святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою надію оновить! І думу вольную на волю Не прийде випустить… Сиди І нічогісінько не жди!..
