кесаря, його самого, Щоб ви сьогодня, сен же час! Ви на ревізію у город, У город Віфлеєм ішли». І зник, пропав той тяжкий голос. Тілько руна в яру гула. Марія зараз заходилась Пекти опрісноки. Спекла, В торбину мовчки положила І мовчки за старим пішла У Віфлеєм. «Святая сило! Спаси мене, мій боже милий!» - Тілько й промовила. Ідуть, Сумуючи собі обоє. І, вбогії, перед собою Козу з козяточком женуть, Бо дома ні на кого кинуть. А може, бог пошле дитину В дорозі; от і молоко Сердешній матері. Скотина Іде пасучися, рядком Ідуть за нею батько й мати І починають розмовляти Поволі, тихо. «Семіон Протопресвітер,- Йосип мовив,- Такеє-то пророче слово Сказав мені: «Святий закон! І Авраама, і Мойсея! Возобновлять мужі єсеї.- І каже: - Поти не умру, Поки месію не узрю!» Чи чуєш ти, моя Маріє? Месія прийде!» - «Вже прийшов, І ми вже бачили месію!» - Марія мовила. Найшов Опріснок Йосип у торбині. Дає та й каже: «На, моя дитино, Поки що буде, укріпись, До Віфлеєма не близенько; Та й я спочину. Утомивсь». Та й сіли на шляху гарненько - Подудновать. Отож сидять, А сонце праведне швиденько Додолу котиться. І глядь! Сховалося, і смеркло в полі. І диво дивнеє! ніколи Ніхто не бачив і не чув Такого дива. Аж здригнув Святий тесляр. Мітла з востоку Над самим Віфлеємом, боком, Мітла огненная зійшла. І степ, і гори осіяла. Марія з шляху не вставала, Марія сина привела. Єдиную тую дитину, Що нас од каторги спасла! І, пресвятая, неповинна, За нас, лукавих, розп'ялась! А недалеко край дороги Отару гнали чабани Та й їх побачили. Небогу, її й дитяточко взяли І у вертеп свій принесли, І чабани його убогі Еммануїлом нарекли.

До сходу сонця, рано-рано! У Віфлеємі на майдані Зійшовся люд і шепотить, Що щось непевне з людьми буде Во Іудеї. Гомонить І тихне люд. «О люди! люди! - Чабан якийсь біжить, кричить.- Пророчество Ієремія, Ісаія збулось! збулось! У нас, у пастирей, месія Родився вчора!» Загуло У Віфлеємі на майдані:

«Месія! Іісус! Осанна!» І люд розходивсь. Через час Чи через два прийшов указ І легіон з Єрусалима, Од того Ірода. Незриме Й нечуте сталося тойді. Ще діточки сповиті спали, Ще купіль гріли матері, Намарне гріли: не купали Маленьких діточок своїх! Ножі солдати сполоскали В дитячій праведній крові! Такеє-то на світі сталось! Дивітеся ж, о! матері! Що роблять іроди царі!

Марія навіть не ховалась З своїм младенцем. Слава вам, Убогим людям, чабанам, Що привітали, заховали І нам спасителя спасли Од Ірода. Нагодували, І напоїли, і дали Кожух і свиту на дорогу, І, небораки, додали Ослицю дійну. І небогу З її дитяточком малим І посадили, й провели Вночі тайнйми манівцями На шлях Мемфіський. А мітла, Мітла огненная світила, Неначе сонце, і дивилась На ту ослицю, що несла В Єгипет кроткую Марію І нарожденного месію.

Якби де на світі хоть раз Цариця сіла на ослицю, То слава б стала про царицю І про великую ослицю По всьому світу. Ся ж несла Живого істинного бога. Тебе ж, сердешну, копт убогий Хотів у Йосипа купить, Та здохла ти. Мабуть, дорога Таки завадила тобі?

У Нілі скупанеє, спить В пелюшках долі, під вербою, Дитяточко. А меж лозою З лози колисочку плете Та плаче праведная мати, Колиску тую плетучи. А Йосип заходився хату Із очерету будувати, Щоб хоч укритися вночі. З-за Нілу сфінкси, мов сичі, Страшними мертвими очима На теє дивляться. За ними На голому піску стоять По шнуру піраміди в ряд, Мов фараонова сторожа, І ніби фараонам знать Вони дають, що правда божа Встає вже, встала на землі. Щоб фараони стереглись.

Марія найнялася прясти У копта вовну. А святий Іосиф взявсь отару пасти, Щоб хоч козу ту заробить На молоко малій дитині. Минає рік. Коло хатини В повіточці своїй малій Той бондар праведний, святий, І гадки, праведний, не має, Барило й бочку набиває, Та ще й курникає. А ти? Не плачеш ти і не співаєш, Гадаєш, думаєш-гадаєш, Як його вчити, навести На путь святий святого сина І як його од зол спасти? Од бур житейських одвести?

Ще рік минув. Коло хатини Коза пасеться; а дитина І невеличке козеня У сінях граються. А мати Сидить на призьбі коло хати Та вовну з кужеля пряде. Аж ось і сам старий іде З ціпочком тихо попід тином: Носив у город шапличок Продать. Йому медяничок, А їй немудрую хустину, Собі ж несе на постоли Ременю доброго. Спочинув Та й каже: «Доню, не журись. Царя вже Ірода не стало. Чогось увечері наївсь, Та так наївся, що й опрігсь,- Такеє-то мені сказали. Ходімо,- каже,- у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино». «Ходім»,- сказала та й пішла На Ніл сороченята прати В дорогу синові. Паслась Коза з козятком коло хати, А Йосип сина забавляв, На призьбі сидя, поки мати На річці прала ті малі Сорочечки. А потім в хаті Поморіцив добре постоли Собі в дорогу. Та й знялись До сходу сонця, по торбині На плечі взявши, а дитину Удвох в колисочці несли. То сяк, то так прийшли додому. Бодай не довелось нікому Узріть такеє. Благодать! Гайочок тихий серед поля, Одна-єдиная їх доля Отой гайочок! І не знать, Де він кохався. І хатина, Все, все сплюндровано. В руїні їм довелося ночувать. В ярок Марія до криниці Швиденько кинулася. Там Колись-то з нею яснолиций Зустрівся гость святий. Бур'ян, Будяк колючий з кропивою Коло криниці поросли. Маріє! Горенько з тобою! Молися, серденько, молись! Окуй свою святую силу… Долготерпінієм окуй, В сльозах кровавих загартуй!.. Небога трохи не втопилась У тій криниці. Горе нам Було б, іскупленним рабам! Дитина б тая виростала Без матері, і ми б не знали І досі правди на землі! Святої волі! Схаменулась І тяжко, важко усміхнулась Та й заридала. Полились На цямрину святиє сльози Та й висохли. А їй, небозі, Полегшало. Єлисавета, Стара вдова, у Назареті З малим синком своїм жила, Таки з Івасем. Та й була Якась рідня їм. Вранці-рано Свою дитину, безталанна, Нагодувала, одягла І за святим своїм пішла У Назарет той до вдовиці В сусіду, в наймичку проситись!

Дитяточко собі росло, З Івасем удовенком гралось. Уже чимале підросло. Якось вони собі гуляли Удвох на улиці, знайшли Дві палички та й понесли Додому матерям на дрова. Звичайні діточки! Ідуть І веселенькі, і здорові, Аж любо глянуть, як ідуть! Отож воно, мале, взяло Другую паличку у Йвася - Івась у коники ігрався,- Зробило хрестик та й несло Додому, бачте, показати, Що й він уміє майструвати. Марія ще за ворітьми Дітей зустріла, і зомліла, І трупом пала, як узріла Той хрестик-шибеничку. «Злий! Недобрий чоловік, лихий Навчив тебе, моя дитино, Зробить оце! Покинь! Покинь!» А він, маленький, неповинний, Святую шибеничку кинув І заридав, і пролились Ще в перший раз младенчі сльози На лоно матернє. Небозі Ніби полегшало. Взяла У холодочок завела, В бур'ян, в садок, поцілувала Та коржиком погодувала, Свіженьким коржиком. Воно ж Попестилось собі, погралось Та й спатоньки, мале, лягло Таки ж у неї на колінах. Отож і спить собі дитина, Мов ангеляточко в раю. І на єдиную свою Та мати дивиться і плаче Тихенько-тихо. Ангел спить, То щоб його то не збудить. Та й не догледіла. Неначе Окропу капля, як огонь, На його впала, і воно Прокинулось. Швиденько сльози Марія втерла сміючись, Щоб він не бачив. І небозі Не довелося одурить Малого сина. Подивилось І заридало.

Заробила Чи то позичила вдова Півкопи тую на буквар. Сама б учила, так не знала ж Вона письма того. Взяла Та в школу хлопця одвела, У ієсейську. Доглядала ж Сама його, сама й навчала Добру і розуму. Івась, Таки вдовенко, в його вдавсь,. То вдвох собі й ходили в школу, І вчились вкупочці. Ніколи Ані пограється з дітьми, Ані побігає; самий, Один-однісінький, бувало, Сидить собі у бур'яні Та клепку теше. Помагало Святому батькові в трудах. Якось по сьомому годочку,- Малий вже добре майстрував,- Одпочиваючи в куточку, Старий на сина дивувавсь, Який то з його майстер буде! Які то люди з його будуть! Та, взявши відер, кандійок, І батько, й мати, і воно Пішли на ярмарок у самий- Самісінький Єрусалим. Хоч і далеко, так спродати Дорогше можна. От прийшли, Розташувались. Батько й мати Сидять собі та продають Добро своє. А де ж дитина? Побігло десь. Шукає сина Та плаче мати. І не чуть, Де ділося. У синагогу Зайшла благать благого бога, Щоб син її найшовсь. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп'яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! «Горе вам, Учителі архієреї!» І дивувались фарисеї І книжники його речам. А радость матері Марії Неізреченная. Месію, Самого бога на землі Вона вже зріла.

Спродались, Во храмі помолились богу І веселенькі у дорогу Додому рушили вночі По холодочку. Виростали І вкупі вчились, ростучи, Святиє діточки. Пишались Святиє тії матері Своїми дітками. Із школи Путем терновим розійшлись Обидва. Божії глаголи, Святую правду на землі І прорекли, і розп'ялись За воленьку, святую волю!

Іван пішов собі в пустиню, А твій меж люди. А за ним, За сином праведним своїм, І ти пішла. В старій хатині В чужій покинула його, Святого Йосипа свого! Пішла тинятись попідтинню, Аж поки, поки не дійшла Аж до Голгофи. Бо за сином Святая мати всюди йшла, Його слова, його діла - Все чула, й бачила, і мліла, І мовчки трепетно раділа, На сина дивлячись. А він Сидить, було, на Єлеоні, Одпочива. Єрусалим Розкинувсь гордо перед ним, Сіяє в золотім вісоні Ізраїльський архієрей! Романський золотий плебей! І час, і два мине, не встане, На матір навіть не погляне Та аж заплаче, дивлячись На іудейськую столицю. Й вона заплаче, ідучи У яр по воду до криниці, Тихесенько. І принесе Води погожої, і вмиє Утомлені стопи святиє, І пити дасть, і отрясе, Одує прах з його хітона, Зашиє дірочку та знову Під смокву піде. І сидить, І дивиться, о всесвятая! Як син той скорбний спочиває. Аж ось і дітвора біжить Із города. Його любили Святиє діточки. Слідком За ним по улицях ходили, А іноді й на Єлеон До його бігали малії. Отож прибігли. «О святії! Пренепорочниє!» - сказав, Як узрів діток. Привітав І цілував благословляя, Погрався з ними, мов маленький, Надів бурнус. І веселенький З своїми дітками пішов В Єрусалим на слово нове, Поніс лукавим правди слово! Не вняли слову! Розп'яли! Як розпинать його вели, Ти на розпутії стояла З малими дітьми. Мужики, Його брати, ученики, Перелякались, повтікали. «Нехай іде! Нехай іде! Отак і вас він поведе!» - Сказала дітям. І упала На землю трупом. Розп'ялась Твоя єдиная дитина! А ти, спочинувши під тином, У Назарет отой пішла! Вдову давно вже поховали В чужій, позиченій труні Чужії люде. А Івана її зарізали в тюрмі. І Йосипа твого не стало. І ти, як палець той, осталась Одна-однісінька! Такий Талан твій латаний, небого! Брати його, ученики, Нетвердії, душеубогі, Катам на муку не дались, Сховались, потім розійшлись, І ти їх мусила збирати… Отож вони якось зійшлись Вночі круг тебе сумовати. І ти, великая в женах! І їх униніє, і страх Розвіяла, мов ту полову, Своїм святим огненним словом! Ти дух святий свій пронесла В їх душі вбогії! Хвала! І похвала тобі, Маріє! Мужі воспрянули святиє, По всьому світу розійшлись. І іменем твойого сина, Твоєї скорбної дитини, Любов і правду рознесли По всьому світу. Ти ж під тином, Сумуючи, у бур'яні Умерла з голоду. Амінь.

А потім ченці одягли Тебе в порфіру. І вінчали, Як ту царицю… Розп'яли Й тебе, як сина. Наплювали На тебе, чистую, кати; Розтлили кроткую! а ти… Мов золото в тому горнилі, В людській душі возобновилась, В душі невольничій, малій, В душі скорбящей і убогій.

[27 жовтня - 11 листопада 1859, С.-Петербург]

Подражаніє Едуарду Сові

Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку, На вспомин єдиній!

Бог дасть, виростуть. Дружина Під древами тими Сяде собі в холодочку З дітками малими. А я буду груші рвати, Діткам подавати… З дружиною єдиною Тихо розмовляти: «Тойді, серце, як бралися, Сі древа садив я… Щасливий я!» - «І я, друже, З тобою щаслива!»

19 ноября [1859], С.-Петербург

Подражаніє Ієзекіїлю