світі того рику Самодержавного владики, Царя неситого… Минуть, Уже потроху і минають Дні беззаконія і зла. А львичища того не знають, Ростуть собі, як та лоза У темнім лузі. Уповають На корінь свій, уже гнилий, Уже червивий, і малий, І худосильний. Вітер з поля Дихне - погне і полама. І ваша злая своєволя Сама скупається, сама В своїй крові. Плач великий Вомєсто львичищого рика Почують люде. І той плач, Нікчемний, довгий і поганий, Межи людьми во притчу стане, Самодержавний отой плач!»
Декабря 6 [1859, С.-Петербург]
Осії глава XIV
Подражаніє
Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі. А ти пишалася колись В добрі і розкоші! Вкраїно! Мій любий краю неповинний! За що тебе господь кара, Карає тяжко? За Богдана, Та за скаженого Петра, Та за панів отих поганих До краю нищить… Покара, Уб'є незримо і правдиво; Бо довго довготерпеливий Дивився мовчки на твою, Гріховную твою утробу І рек во гніві: «Потреблю Твою красу, твою оздобу, Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб'ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!.. І плача, матернього плача Ісполню гради і поля, Да зрить розтленная земля, Що я держитель і все бачу». Воскресни, мамо! І вернися В світлицю-хату; опочий, Бо ти аж надто вже втомилась, Гріхи синовні несучи. Спочивши, скорбная, скажи, Прорий своїм лукавим чадам, Що пропадуть вони, лихі, Що їх безчестіє, і зрада, І криводушіє огнем, Кровавим, пламенним мечем Нарізані на людських душах, Що крикне кара невсипуща, Що не спасе їх добрий цар, Їх кроткий, п'яний господар, Не дасть їм пить, не дасть їм їсти, Не дасть коня вам охляп сісти Та утікать; не втечете І не сховаєтеся; всюди Вас найде правда-мста; а люде Підстережуть вас на тотеж, Уловлять і судить не будуть, В кайдани туго окують, В село на зрище приведуть, І на хресті отім без ката І без царя вас, біснуватих, Розпнуть, розірвуть, рознесуть, І вашей кровію, собаки, Собак напоять… І додай, Такеє слово їм додай Без притчі; вискажи: «Зробили, Руками скверними створили Свою надію; й речете, Що цар наш бог, і цар надія, І нагодує, і огріє Вдову і сирот». Ні, не те, Скажи їм ось що: «Брешуть боги, Ті ідоли в чужих чертогах, Скажи, що правда оживе, Натхне, накличе, нажене Не ветхеє, не древлє слово Розтлєнноє, а слово нове Меж людьми криком пронесе І люд окрадений спасе Од ласки царської…»
25 декабр[я] 1859 г. [С.-Петербург]
Дівча любе, чорнобриве Несло з льоху пиво. А я глянув, подивився - Та аж похилився… Кому воно пиво носить? Чому босе ходить?.. Боже сильний! Твоя сила Та тобі ж і шкодить.
[15 січня 1860, С.-Петербург]
Ой діброво - темний гаю! Тебе одягає Тричі на рік… Багатого Собі батька маєш. Раз укриє тебе рясно Зеленим покровом,- Аж сам собі дивується На свою діброву… Надивившись на доненьку Любу, молодую, Возьме її та й огорне В ризу золотую І сповиє дорогою Білою габою,- Та й спать ляже, втомившися Турбою такою.
15 стичня 1860, СПб
Подражаніє сербському
Наїхали старости Й молодик за ними; Вони собі пішли в хату З батьком розмовляти; А я в його, молодого, В того чорнобривця, Беру коня, та й нічого - Веду до криниці. Кінь утомлений, копита Розкуті, розбиті, Сіделечко мережане Зопсуте, невкрите. «Скажи, коню, до кого це Ви так нагло гнались?» «До якоїсь чорнобривки Всю ніч майнували». «Чи ти ж, коню, будеш пити 3 нашої криниці? Чи буде та чорнобривка Сей рік молодиця?»
4 мая 1860, СПб
Молитва
Царям, всесвітнім шинкарям, І дукачі, і таляри, І пута кутії пошли.
Робочим головам, рукам На сій окраденій землі Свою ти силу ниспошли.
Мені ж, мій боже, на землі Подай любов, сердечний рай! І більш нічого не давай!
24 мая [1]860, СПб
Царів, кровавих шинкарів, У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй.
Трудящим людям, всеблагий, На їх окраденій землі Свою ти силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх Постав ти ангели свої, Щоб чистоту їх соблюли.
Мені ж, о господи, подай Любити правду на землі І друга щирого пошли!
25 мая [1860, С.-Петербург]
Злоначинающих спини, У пута кутії не куй, В склепи глибокі не муруй.
А доброзиждущим рукам І покажи, і поможи, Святую силу ниспошли.
А чистих серцем? Коло їх Постави ангели свої І чистоту їх сиблюди.
А всім нам вкупі на землі Єдиномисліє подай І братолюбіє пошли.
27 мая [1860, С.-Петербург]
Колись-то ще, во время оно, Помпілій Нума, римський цар, Тихенький, кроткий государ, Втомившись, пишучи закони, Пішов любенько погулять І одпочить. Та, спочивавши, Додумать, як би то скувать Кайдани на римлян. І, взявши Гнучкий одноліток лози, Каблучку заходивсь плести, На шию б то. Коли погляне, У холодочку під платаном Дівча заквітчанеє спить… Дріадам нічого робить Перед такою красотою, Перед богинею такою! Сама Егерія в гаю, Кленучи доленьку свою, Повісилась. А мудрий Нума І на дівча, і на цвіти Дивується собі і дума: «Який би ретязь ще сплести?»
28 мая [1860], С.-Петербург
Тим неситим очам, Земним богам-царям, І плуги, й кораблі, І всі добра землі, І хвалебні псалми Тим дрібненьким богам.
Роботящим умам, Роботящим рукам Перелоги орать, Думать, сіять, не ждать І посіяне жать Роботящим рукам.
Добросердим-малим, Тихолюбцям-святим, Творче неба й землі! Долгоденствіє їм На сім світі; на тім… Рай небесний пошли.
Все на світі - не нам. Все богам, тим царям! І плуги, й кораблі, І всі добра землі, Моя любо!.. а нам - Нам любов меж людьми.
31 мая [1860], СПб
Плач Ярославни
В Путивлі-граді вранці-рано Співає, плаче Ярославна, Як та зозуленька кує, Словами жалю додає. «Полечу,- каже,- зигзицею, Тією чайкою-вдовицею, Та понад Доном полечу, Рукав бобровий омочу В ріці Каялі. І на тілі, На княжім білім, помарнілім, Омию кров суху, отру Глибокії, тяжкії рани…»
І квилить, плаче Ярославна В Путивлі рано на валу: «Вітрило-вітре мій єдиний, Легкий, крилатий господине! Нащо на дужому крилі На вої любії мої, На князя, ладо моє миле, Ти ханові метаєш стріли? Не мало неба, і землі, І моря синього. На морі Гойдай насади-кораблі. А ти, прелютий… Горе! Горе! Моє веселіє украв, В степу на тирсі розібгав».
Сумує, квилить, плаче рано В Путивлі-граді Ярославна. І каже: «Дужий і старий, Широкий Дніпре, не малий! Пробив єси високі скали, Текучи в землю половчана, Носив єси на байдаках На половчан, на Кобяка Дружину тую Святославлю!.. О мій Словутицю преславний! Моє ти ладо принеси, Щоб я постіль весела-слала, У море сліз не посилала,- Сльозами моря не долить».
І плаче, плаче Ярославна В Путивлі на валу на брамі, Святеє сонечко зійшло. І каже: «Сонце пресвятеє На землю радість принесло І людям, і землі, моєї Туги-нудьги не розвело. Святий, огненний господине! Спалив єси луги, степи, Спалив і князя, і дружину, Спали мене на самоті! Або не грій і не світи. Загинув ладо… Я загину!»
4 іюня [1860], СП6
З передсвіта до вечора, А з вечора до досвіта Летить стріла каленая, Бряжчить шабля о шеломи, Тріщать списи гартовані В степу, в незнаємому полі, Середи землі Половецької.
Земля чорна копитами Поорана, поритая; Костьми земля засіяна, А кровію политая. І журба-туга на тім полі Зійшла для Руської землі.
Що гомонить отам, зичить Удосвіта? То повертає Той Ігор військо на пригоду Тому буй туру Всеволоду. І бились день, І другий билися, Та коло полудня на третій Поникли Ігореві стязі.
Отак на березі Каяли Брати різнились; бо не стало Крові-вина!.. Допировали Хоробрі русичі той пир, Сватів упоїли, А самі простяглися За землю Руськую. Хилилась І слалась, плачучи, трава; Високі гнулись дерева… Додолу гнулися, журились!
6 іюля [1860, С.-Петербург]
Умре муж велій в власяниці. Не плачте, сироти, вдовиці, А ти, Аскоченський, восплач Воутріє на тяжкий глас. І Хомяков, Русі ревнитель, Москви, отечества любитель, О юбкоборцеві восплач. І вся о Р у с с к а я б е с е д а, Бо глас єдиний ісповєдуй Свої гріхи. І плач! і плач!
17 іюня [1860 С.-Петербург]
Гімн черничий
Удар, громе, над тим домом, Над тим божим, де мремо ми, Тебе ж, боже, зневажаєм, Зневажаючи, співаєм: Алілуя!
Якби не ти, ми б любились, Кохалися б, та дружились, Та діточок виростали, Научали б та співали: Алілуя!
