Хіба ж живуть вони? І знають, Як ви сказали, благодать, Любов?..

Що, що? Недочуваю…

Вони, кажу вам, прозябають. Або, по-вашому, ростуть, Як та капуста на городі.

Отак по-вашому! Ну, годі ж, Нехай собі і не живуть… А все скажу-таки: як хочеш, А ви їм жить не даєте, Бо ви для себе живете, Заплющивши письменні очі.

Отже, як будем так писать, То ми й до вечора не кончим. Ну, де той безталанний зять?

Вернувсь вдовиченко додому, А зять пішов у москалі. Не жаль було його нікому, Та ще й сміялись у селі!

Отже, далебі, не знаю, Чи вона верталась, Катерина до матері, Чи так і пропала? Була чутка, що стрижену В Умані водили По улицях - украла щось… Потім утопилась. Та все то те, - знаєш, дюде Втоплять і задушать! А може, то така правда, Як на вербі груші. Знаю тілько, що про неї І пісню проклали. Я чув тойді, на досвітках Дівчата співали: “Шелесь, шелесь по дубині, Шапки хлопці погубили, Тілько наймит не згубив, Удовівну полюбив…” Соромітна, нехай їй лихо! Минали літа тихо, тихо, - Отак пиши, - і за гріхи Карались господом ляхи, І пугав Пугач над Уралом. Піїти в одах вихваляли Войну й царицю. Тілько ми Сиділи нишком, слава богу.

Після великої зими Вернувся і Максим безногий. В поході, каже, загубив. Та срібний хрестик заробив!

- Чого він придибав? Нема в нього хати, Ні сестри, ні брата, нікого нема. Чого ж він приплентав? - А хто його зна! Чи чув ти, що кажуть:легше умирати Хоть на пожарині В своїй стороні, Ніж в чужій в палатах. Чи чув ти? - Ба ні. Ей, дядечку, швидче, швидче будемо писати, Бо хочеться спати і вам і мені.

Зажуривсь москаль-каліка, Де йому подітись? Вдовиченко в пікінерах, Вдова на тім світі! До кого ж він прихилиться? Де перезимує? Уже осінь незабаром Зима залютує. Нема йому в світі долі, Полинула в поле!.. Попросився зимувати До дяка у школу. Бо таки й письма, спасибі, Москалі навчили, І в косі був, бо й москалі Тойді, бач, носили Сиві коси з кучерями Усі до одного І борошном посипали Бог їх зна, для чого! Максим таки як письменний, Було, помагає І на клиросі дякові І псалтир читає Над покійними. Й хавтури З школярами носить. А в пилипівку, сірома, Христа ради просить! Нічого, знай, своє пиши Та перед людьми не бреши. Хоч би тобі лихе слово Почув хто од його. - І талан і безталання - Все, - каже, - од бога. Ані охне, ні заплаче, Неначе дитина. І собаки не кусали Москаля Максима. А в неділю або в свято, Мов причепуриться, Шкандибає на вдовину Пустку подивиться. Сяде собі у садочку… І вдову згадає І за її грішну душу Псалтир прочитає. Катерину о здравії Тихенько пом'яне! Утре сльози - все од бога - Й веселенький стане. А в петрівку і в спасівке Не спочине в школі, Бере заступ і лопату, Шкандибає в поле… І край шляху при долині - Отже, не вгадаєш, Що каліка виробляє, - Криницю копає! Та й викопав. На те літо Криницю святили, На самого маковія, І дуб посадили На прикмету проїзжачим. А на друге літо Москаля вже неживого Найшли в балці діти Коло самої криниці - Вийшов подивиться Останній раз, сіромаха, На свою криницю. громадою при долині Його поховали І долину і криницю На пам’ять назвали Москалевою. На спаса Або маковія І досі там воду святять. І дуб зеленіє. Хто йде, їде - не минають Зеленого дуба, В холодочку посідають Та тихо та любо,

П’ючи воду погожую, Згадують Максима…

Отак живіть, недоуки, То й жить не остине.

[Кінець червня-грудень 1847, Орська кріпость]

Тарасова ніч

(друга редакція)

На розпутті кобзар сидить Та на кобзі грає; Кругом хлопці та дівчата - Як мак процвітає. Грає кобзар, приспівує, Вимовля словами, Як москалі, орда, ляхи Бились з козаками; Як збиралась громадонька В неділеньку вранці; Як ховали отамана В зеленім байраці. Грає кобзар, виспівує - Аж лихо сміється… “Була колись гетьманщина, Та вже не вернеться.”

“Встає хмара з-за Лиману, А другая з поля; Зажурилась Україна - Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Козачество гине; Гине слава лицарськая, Немає де дітись; Виростають нехрещені Козацькії діти; Кохаються невінчані; Без попа ховають; Запродана жидам церков, В церков не пускають! Як та галич поле крив, Ляхи, уніати Налітають - нема кому Порадоньки дати. Обізвався Наливайко - Не стало кравчини! Обізвавсь козак Павлюга За нею полинув! Обізвавсь Тарас Трясило Волю рятувати, Обізвався, орел сизий, Та й дав ляхам знати!

Вже не три дні, не три ночі Б'ється пан Трясило. Од Лимана до Трубайла Трупом поле крилось. Ізнемігся наш Трясило, Тяжко зажурився, А поганець Конецпольський Тому звеселився; Зібрав шляхту всю докупи Та й ну частовати. Зібрав Тарас козаченьків - Поради прохати: “Отамани товариші, Брати мої, діти! Дайте мені порадоньку, Що будем робити? Бенкетують вражі ляхи - Наше безголов'я”. “Бенкетують, препогані Собі на здоров'я! Нехай, кляті, бенкетують, Поки сонце зайде, А ніч-мати дасть пораду, - Козак ляха знайде”.

Лягло сонце за горою, Зірки засіяли, А козаки, як та хмара, Ляхів обступали. Як став місяць серед неба, Ревнула гармата; Прокинулись ляшки-панки - Нікуди втікати! Прокинулись ляшки-панки, Та й не повставали: Встало сонце - ляшки-панки Покотом лежали.

Червоною гадюкою Несе Альта вісти, Щоб летіли круки з поля Та ляшеньків їсти. Налетіли гайворони Вельможних будити… Зібралося козачество Богу помолитись. Закрякали гайворони, Виймаючи очі, Заспівали козаченьки Пісню тії ночі, Тії ночі кривавої, Що славною стала Тарасові, козачеству, Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі, Могила чорніє; Де кров текла козацькая, Трава зеленіє. Сидить крячок на могилі Та з голоду кряче… Згада козак колишнеє, Згада та й заплаче!»

Умовк кобзар, сумуючи: Щось руки не грають. Кругом хлопці та дівчата Слізоньки втирають. Пішов кобзар по улиці - З журби як заграє! Кругом хлопці навприсядки, А він вимовляє: “Нехай буде отакечки! Сидіть, діти, у запечку, А я з журби та до шинку, Найду в шинку свою жінку, Найду жінку, почастую, Та з ворогів покепкую”.

[6 листопада 1838, Петербург]

Гамалія

(друга редакція)

“Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі Із нашої України! Чи там раду радять, як на турка стати, Не чуємо на чужині. Ой повій, повій, вітре, через море Та з Великого Лугу, Суши наші сльози, заглуши кайдани, Розвій нашу тугу. Ой заграй, заграй, синесеньке море, Та під тими байдаками, Що пливуть козаки, тілько мріють шапки, Та на сей бік за нами. Ой боже наш, боже, хоч і не за нами, Неси ти їх з України: Почуємо славу, козацькую славу, Почуємо та й загинем”.

Отак у Скутарі козаки співали; Співали, сердеги, а сльози лились; Лилися козацькі, тугу домовляли. Босфор аж затрясся, бо зроду не чув Козацького плачу; застогнав широкий, І шкурою, сірий бугай, стрепенув, І хвилю, ревучи, далеко-далеко У синєє море на ребрах послав. І море ревнуло Босфорову мову, У Лиман погнало, а Лиман Дніпрові Тую журбу-мову на хвилі подав. Зареготався дід наш дужий, Аж піна з уса потекла. “Чи спиш, чи чуєш, брате Луже? Хортице! сестро?” Загула Хортиця з Лугом: “Чую! чую!” І Дніпр укрили байдаки, І заспівали козаки:

“У туркені, по тім боці, Хата на помості. Гай, гай! море, грай, Реви, скелі ламай! Поїдемо в гості. До вашої мості У туркені у кишені Таляри-дукати. Не кишені трусить, Не дукати личить - Будемо гуляти Братів визволяти.

У туркені яничари І баша на лаві. Гой-ги, вороги! Ми не маєм ваги! Наша воля й слава!”

Пливуть собі співаючи, Море вітер чує; Попереду Гамалія Байдаком керує. Гамалію, серце мліє: Сказилося море. “Нехай казиться”, - й сховались За хвилі - за гори.