раз. Тоді став потроху доходить до тями. Відчув: мене везуть в машині. У мізках світало все більше й більше, аж я утямив, що лежу долі й у живіт мені впираються чиїсь грубі черевики.

— …Чепе… чепе, черт возьми! — казав хтось на передньому сидінні. — Попадёт нам, да еще как. И откуда он взялся…

— Без паники, лейтенант! — озвавсь наді мною владний, жорстокий голос. — Этот парень из разведки… Это же добыча — они давно суют нос в наши дела! Отвезём его на хату, а оттуда ему уже не выйти…

— Кстати, — сполошилися на передньому сидінні, — этот козёл еще не оклемался случайно?

Другий зарізяка пхнув мене черевиком, тоді пхнув ще раз, а тоді добув ліхтарика й посвітив увіч.

— Нет… вроде нет… а бычара здоровущий, посмотри-ка! Хорошо его эта, как ее…

— Уделала парня! — заіржав лейтенант. — Он, наверное, и не ждал… Даа, колдун набрал себе людей… Она, говорят, то ли в Афгане работала, то ли из спецназа…

Своя своїх не познаша, з гіркотою подумав я. Афганець афганця… Та це ж останнє западло! А дєвочка тренована… Я й не ждав, це таки правда… Ну, та це ми поправимо! Я знову напнув м'язи й міліметр за міліметром став зсовувать пута вниз. Хіба ж ви фахівці, думав я, пантруючи за тими зарізяками з-під опущених повік. Невже ви ще й досі не втямили, що чоловік — це така худобина, котра звідусіль виплутається… і з будьякої халепи вийде переможцем. Хоч би ноги зв'язали, чи що… Добре, що й не зв'язали, а то мені не так зручно було б провалювати вам черепи, цапи ви смердючі!..

В очі вдарив сніп яскравого світла. Я закляк, міркуючи, де б це ми могли проїжджати. Либонь, це кінотеатр… Ага, а от і універмаг… Вірно, значить, машина виїхала до центру. Чудово, подумав я… чудово, нормальний хід! Швидше за все, мене хочуть одвезти в штабквартиру…

— Что за хреновина?! — поспитався драб, котрий сидів на передньому сидінні. І нахилився вперед, вдивляючись через лобове шкло. Десь попереду наростало скандування тисяч голосів:

— Ганьба! Ганьба! Ганьба!

— Дорога… дорога перекрыта! Ах, падлы… — вилаявся лейтенант. — Давай назад… быстрее, черт подери!..

— Руховцы, что ли? — поспитався другий, нахиляючись ще нижче (його черевики так надавили на ребра, що в мене мало тельбухи не повилазили). — Ну, скоты, посмотри, а?.. Вот Горбатый, сволочь, наделал!.. Да введи сейчас войска, да пересажай зачинщиков, да наведи порядок — никаких Рухов больше и в помине не будет! Да ведь страна гибнет, страна… больно ж смотреть на это! Гля, омоновцы! — Він раптом стривожився. — Э, да там и сзади драка…

— Фашисти! Фашисти! Фашисти! — гучало ревіння юрми. Стали чутися зойки і дзенькіт розбитого скла.

— Не успеем! — застогнав другий. — Вот дьявол… в самый разгар попали… Давай влево… влево давай, едрена вошь, туда, к тротуару… туда, где омоновцы, быстро!

Я глибоко вдихнув повітря й розпрямився як пружина. Черевики, що впиралися мені в живіт, підлетіли аж до стелі, й не встиг той драб отямитися, як я фахово рубонув його по горлу. Шофер натиснув гальма. Мене кинуло вперед. В наступну мить я одержав такий удар по голові, що аж свічки в очах посвітили.

Перший зарізяка повалився на сидіння й зі страхітливим хрипінням сукав ногами. Шофер із лейтенантом накинулися на мене й місили чим Бог послав. Я бився мовчки й тільки хекав після кожного удару. Кілька разів я імітував можливість захвату, й щоразу вони ловилися на нього, але в тісній коробці авто не було як розвернутися, і мені жодного з них не щастило вгатить так, щоб він витяг копита. Втім, так чи інак, а обоє були роковані: і той, і другий поступалися мені й підготовкою, і здоров'ям. Врештірешт я знавіснів і, підставивши свою бідолашну голову під черговий удар, метнувся вперед і кулаком зловив щелепу шофера. Він схлипнув і тицьнувся лобом у вітрове шкло. Одночасно я блокував правий прямий лейтенанта і, простягши руку, спробував згребти його за горлянку; однак та бестія, певне, чекала цього, бо смикнула ручку дверцят і вивалилася надвір. У жовтому сяєві ліхтарень я побачив його жахливо скалічену мармизу із цівкою чорної крові, яка цебеніла з носа, а на тому боці дороги, покрай тротуару, шеренгу якихось страхітливих істот у зеленх жилетах по коліна та з круглими білими головами. В померках пізнього вечора це було щось таке, як орда марсіян.

Я поваливсь на заднє сидіння й згріб свою репортерську сумку. Тоді зібгався в клубок і щосили вгатив ногами в дверцята. Вони вилетіли разом із шматком обшивки, і я викотився надвір. Здоровезний омонівець (очі за шклом забрала були як денця фужерів) виріс як з-під землі й замірився на мене києм. Я блокував удар і, вивернувши руку, пожбурив того недолюдка на дах машини — та так, що ця худобина поїхала по нім, як по кризі, й, кавкнувши, гепнула потойбіч. Попереду вже точилася бійка. Праворуч була висока стіна з дикого каменю, й там товпилася решта демонстрантів, і я побіг уздовж тієї стіни й вискочив наперед авто, й тут мене перепинило ще декілька песиголовців з лейтенантом на чолі. Двоє не встигло ухилитися і я звалив їх додолу, хвицьнувши ногою по голові, тоді стрибнув убік і затопив у живіт ще одному. Удар ногою — феноменальна річ, і їх не рятували ні шоломи, ані панцерні жилети; та й підготовка у цих людей була на диво убогою — не рівня заняттям у фірмі «Тартар», де тебе змушують працювати на межі можливостей, моделюючи ситуації, про які поняття не має пересічний спецназівець або десантник. Авжеж, подумав я, звично маневруючи поміж їхніх кияк, на беззбройних демонстрантів… та на правозахисників чи на активістів Руху — тут багацько вміння не треба! Я жбурнув об дорогу ще одного зарізяку і, крутонувшись, боковим зором уздрів якусь довгоруку постать, котра гнала до мене із швидкістю кур'єрського поїзда. Це одоробало було ще вищим од мене, а контурами нагадувало сталеву панцерну масу.

Я відбив його удар і встиг пірнуть під руку. Решта зарізяк уже стягувалися довкола нас петлею. Під'їхало ще машин із п'ять, і з них стали молодцювато вистрибувати такі ж песиголовці з киями. Виходу не було: цього здоровила із наших людей могли укоськати лише Мурат… та ще, може, Дядько Пацюк. Я став одчайдушно маневрувать, й коли те одоробало опинилося напроти машини, заплющив очі й щосили плигнув ногами вперед.

Харцизяка махнув руками й, поїхавши по капоту, ввігнався своїм шоломом у лобове шкло. На тім боці дороги засвистіли й завили. Я зробив останнє зусилля й, виплигнувши на підмурок, де юрмилися демонстранти, врізався у натовп, залишаючи позаду осяяну жовтими ліхтарнями вулицю й авто, в котрому, дригаючи ногами, стримів здоровезний, як лут, чолов'яга.