— Забагато крові втратив. — сказала вона, пораючись коло свого причандалля. — Ну і струс мозку до того…

— Певне, кастетом вгатили, — сказав я, не розплющуючи очей. — В машині, скоріше всього. Дивно, що я цього не пам'ятаю… забув — як заорав!

— Якяк?! — зацікавився Мурат. — Зарепетував, ти хочеш сказати?

Я відмахнувся. Мені було не до філології: у вухах дзвеніло, й мене все більш брали млості. Тільки цього не вистачає, подумав я. А ще ж і шок не минув… як же ж воно далі буде боліть!.. Вдома, правда, є декілька ампул… ото якби добратися хутчій та вколоть, поки на стіну не поліз! Втім, подумав я, навряд чи пощастить… зараз привезуть того зарізяку — й хочнехоч, а кому ж як не мені доведеться його розкручувать!..

— Ту… акцію… не відкладаєте? — поспитала Цуцичок, затискуючи пінцетом криву хірургічну голку.

Я розплющив очі.

— Ти що, — озвавсь я до неї, скоса бликаючи на ті приготування, — хочеш от… страхіття… заганять мені в довбешку? ЇйБогу, ви обоє мене сьогодні на той світ запровадите! Слухай, — звернувсь я до Мурата, — смішки смішками, а… як я втямив, того сексота всетаки вирішили взять?

Мурат зиркнув на мене через плече.

— Запізно, — озвавсь він по хвилі, — запізно похопився.

— Загребли… так швидко?!

Мурат кивнув, продовжуючи розглядати мене… мов якусь комаху, їйБогу!

— Ти, — врешті спитав він, — ще щось хочеш сказати?

Цуцичок звела докупи краї рани й зробила перший стібок. Я аж подих затамував. Люди добрі, ума можна було рішитися — так боліло!

— Ну гаразд, — сказав я, насилу зводячи дух. — Гаразд… бачу, тут всі розумні… тільки в мене писок — хоч гарбузи виїдай! — Я трохи помовчав, сіпаючись од болю. — Звісно, без «Тартару» кожен з нас ніщо… і кожен буде стояти до кінця, тут і мови нема… а все ж… — Я знову заплющився. — Знаєш, у нас в учебці був старшина… дурний як валянок!.. Але в нього була приказка: «Ты вопрос — я ответ». То давай з'ясуємо… — я стріпнув головою, — врешті, що тут церемонії розводити… я хтів би знать: фірма що, буде воювати з державою?

Мурат різко обернувся до мене.

— Ти виходиш із гри?

— Ні, — відказав я. — Не виходжу. Це — запитання.

Цуцичок мовчала. Лише пальчики її, вправні та жваві, так і мигтіли коло мене; я од того, правда, почувався так, наче мене підсмажують на пательні.

— Річ у тому, — не втерпів я, коли мовчання стало затягуватися, — …ее… я хтів би з'ясувати тобі таке… бачиш, ця держава — форма нашого існування. Ми функціонуємо в межах її писаних і неписаних законів. Ми користаємо з її недосконалості. Але…

— Ти, здається, щось казав про армію? — обернувся до мене Мурат.

— А… авжеж! — потвердив я, збившись із пантелику.

Мурат замислено кивнув.

— Бачиш, — сказав він, дивлячись у вікно, — я міг би й не вступати з тобою у цей… гм… диспут! Ти добре знаєш, що ми всі тут пов'язані одним зашморгом і варто мені лише наказати, як ти… ти підкорився б, вірно?

Я стенув плечима.

— Звісно, що підкорився б. Але ж не про це мова! Ми…

— Тому я і хтів нагадати тобі одну з твоїх же розповідей… про Афганістан, якщо пригадуєш!.. Про отих прибалтів із розвідбатальйону, котрі вчинили заколот, а під час нічної операції свої ж накрили їх птурсами. Зі свого боку, я міг би розказать і не одну таку історію… Ну, хоча б у вісімдесят другому, коли я командував взводом, авіація знищила наших людей, котрі потрапили в оточення… Або згадай, що за ставлення до солдатів, котрі вернулись із полону…

Я мовчав.

— Таке було?

— Було!.. — буркнув я, одводячи погляд.

— Врешті цього ти спізнав на своїй шкурі… а ще ж є і не такі факти…Ну, та все це варте одне другого — хоча б судові процеси над людьми, котрі хотіли тільки справедливості… ні грошей, ні влади, ні пільг! — нічого, а тільки справедливості… а їм одбивали печінки в божевільнях або тихцем затикали рота — й кидали за колючі дроти…

— Ну, знаєш, — скрививсь я, — давай не будем! Ця пропаганда вже оскому…

Мурат перепинив мене.

— Дивовижно… дивно, як ви ловитеся на цей міф… про свою рідну державу… про соціалізм із людським обличчям! — Він розлютився, й не на жарт. — Не «Тартар» організував забійство Малевича… Не «Тартар» провадить оці експерименти над живими людьми… Й чим би ми не займалися, а на нашій совісті нема жодної душі… в той час як вони легко вбивають кожного, хто стає їм поперек дороги… або калічать людині життя, та так, що вона стає мов прокажена! — Він помовчав. — Якщо вже говорить відверто й справді без церемоній, то ця держава — просто жменя бандитів, причому бандитів із садистськими, патологічними нахилами. Різниця лише у тім, що вони займають державні посади — зависокі, як на їх вбогий інтелект…

Я засміявся. Шок проходив, і це далося мені нелегко — боліло дужче й дужче.

— А ми, — поспитав я, — а от ми… фірма «Тартар» себто… невже ми — не бандити, га, Мурате? Чекайчекай, — спинив я його, — як там у карному кодекісі… банда — це група озброєних осіб, котрі займаються розбоєм… Так неначебто? Причому, — я нагнув голову, й Цуцичок стала клеїть поверх шва грубу марлеву пов'язку, — причому достатньо, щоб в одного з учасників була зброя, — й це вже кваліфікується як бандитизм! То ти не пригадуєш, який там у нас арсенал… скільки там у нас одиниць стрілецької зброї?..

Мурат аж потемнів на лиці.

— Ми?! — перепитав він. — Ми… а звісно ж, ми — бандити! А ти що, досі в цім сумнівався? Чи, може, не знав, на що йдеш, коли вступав на цю роботу?..

Настала тиша.

— Облиш, — буркнув я. — Сьогодні мало того, що голову розчерепили… та й ще у якихось темних помислах підозрюють… свої — свого ж!..

— Мене дратує, — не вгавав Мурат, — оця йолопська вдача українців… Аби лиш не мене! Щоб тільки мені одному жерти й ловити кайф… Щоб на Кавказі когось одного зачепили — то вся нація сказилася б!.. А цим хоч би що… посміхаються, їздять у своїх безглуздих машинах, напихають пельки… — Він аж сплюнув. — Хіба такий народ може мати свою державність!.. На що вже я, чеченець, — та й то сяктак навчився балакати по-вкраїнському… бодай з елементарної поваги! А третина з вас ніколи не вміла говорити по- своєму… та й не хоче вміти… і не вмітиме ніколи!..

— Гаразд, гаразд!.. — огризнувсь я, одводячи погляд. — Ти в нашій шкурі не був, так що… — Я підвівся з фотеля й став ходить по кімнаті. Голова паморочилась… а що вже боліла — страх Божий, та й годі! — Бачиш, — сказав я, розглядаючи себе в люстрі, —…бачиш, мені вже остогидло ухилятися од них, — зразу в університеті, потім у таборах, а тепер ще й ось тут…

Ухилятися, подумав я… ухилятися!.. Од цих драбів ухилишся, аякже!.. Їхні млини мелють хоч і помалу — зате напевне. Хоч в таборі жоден з них так до кінця й не втямив, з ким вони мають діло. Ті бевзі судили про мене з вершини свого вбогого досвіду… та ще тицяли під ніс папери, надіслані такими ж йолопами, як самі! Сміх, та й годі. Якби серед них була бодай більшменш розумна людина, то давно викинула б ті папери геть. Хіба не видно було, що я — мерлець… мерлець із порожніми очима, котрий сидить у слідчому кабінеті контррозвідки — й відкрито сміється з них? Люди добрі, того юнака, що вірив у якісь ідеали, писав вірші про гайдамаків і наївно боронив своє право на «свободу розвитку»… Господи, та там його й близько не було! Він просто здох… здох як собака — в колотнечі рейдів і перестрілок, парашутних стрибків і каральних акцій, нальотів на кишлаки, тортур і переходів у пісках Регистану… його просто взяли й проміняли — спочатку його проміняли на ідеологію та соціалізм мусульманського зразка, а потім стали мінять на цистерну солярки, дватри стінгери або енну кількість набоїв… а через сім років, коли його ніхто вже й не чекав, коли його поховали в думках і навіть викреслили із пам'яті, — якимсь чудом він вигрібся зпід обвалу й знову став