молодик… Боже, — простогнала якась дівчина, котра сиділа поперед мене, — то це його нам сюди прислали? Та це ж дурень… в нього ж на лобі написано, що дурень, та ще й фанат до того ж!..
Сердешне дитя… воно як у воду дивилось! Од тих пір білий світ став для нас чорним, як міліцейські халяви, а семінари з історії КПРС нагадували гекатомбу. А що ж тут іще скажеш… люди добрі, цей чолов'яга вірив, щиро вірив, що в матеріалах з'їздів є якісь думки! Мало того, він не давав переповідати їх своїми словами, а простотаки вимагав, щоб кожен повторював їх буква в букву. Зізнаюся, це мене спантеличило. А ну ж бо, подумав я собі, й справді в тих дурнуватих рішеннях та резолюціях можна знайти сенс… а то бодай зчеплення з реальним життям? Я покинув усе й, засівши у читальні, вгризся у багровочервоний том, наче хробак. Шкода праці! Я потратив кілька днів, аби встановити: доповіді партійних лідерів — не що інше, як роздуті загальні фрази й порожні речення, напхані цілковито абсурдним змістом; різниці між ХХІV і, скажімо… ну, хоч би й XXV з'їздом — нема ніякої, і незрозуміло, чому і те, й друге називають історичним; будьякий партійний документ носить символічний характер і становить собою міф у його закінченому, чистому, а головне, матеріалізованому вигляді — щось таке як священна корова… Ну, та висновки висновками, а на семінарах треба було щось казать! Крижинський заходив до аудиторії, мов дресирувальник у клітку. Мав цей чоловік якісь комплекси, а чи так був схибнутий на ідеології, чи, може, був просто пришелепуватий, але його вузький, щурячий писок так і дихав ненавистю до всіх нас. Пізніше я зрозумів: він любив партію. Він просто кохав її, як чоловік кохає жінку, непокоячись за найменші збурення в її організмі. Він, сільський хлопець, який на силу Божу здолав середню школу, знав, що таке відчай, убозтво, чорний труд, — од партії взяв усе: вона зробила його агентом наймогутнішої в світі секретної служби, вона відкрила йому двері високих кабінетів, вона, врешті, піднесла його на вершину життя, надавши вчений ступінь і всі блага, пов'язані з ним, з однією лиш умовою: служити їй не за страх, а за совість. От він і служив! Цей чолов'яга грудьми стояв за неї. Непримиренним, пильним оком він видивлявся всякого, хто міг би на неї заміритися. Просто він був на посту. Він був — солдат. Він був — боєць партії…
Я зціпив зуби. «Що ж, — подумав я, — нанесемо візит великому цілителю… буддійському монахові, котрий водночас ще й нащадок одного з апостолів!» Провулок був пустельний, і тільки вітер свистів і гнав клапоть газети. Я підстрибнув і, вчепившись за край муру, підтягся на руках. У парку не було й душі. З тильної сторони найближчої з кам'яниць чорніло декілька вікон, але на цей ризик доводилося йти. А як ще дістатися до тібетського мудреця, зануреного в нірвану, — на воротях кажуть, що йому нікого не хочеться бачити, а газетярам і взагалі дають понюхати кулака… Шурхаючи ногами в мокрому снігу, я пройшов між деревами. Тоді перетнув двір, піднявся на високий мурований ганок і пхнув тяжкі, масивні двері.
Це була старосвітська зала з високим склепінням, і в ній сиділа юна білявочка. На тлі каламутного вечора, котрий цідився через венеціанські вікна, вирізнявся її пещений і дуже наївний профіль.
— На добридень, ласкава… ее… панно!.. — лагідно обізвавсь я, покотячому підкрадаючись до її суперсучасного робочого місця — з кількома телефонами фірми «Панасонік», електронною друкарською машинкою і пультом зв'язку. По правді кажучи, «Тартар» мав куди ліпшу апаратуру — у нашого Цуцичка під рукою був ще факс і комп'ютер.
— Угу… — муркнула білявочка, уткнувши носа в якийсь журнал (краєм ока я встиг загледіть кольорові фото парубків з одвисаючим чоловічим причандаллям); аж тут до неї дійшла незвична форма звертання й вона похопилася: — Е… а… слухайте, а як ви тут опинилися?
Не чекаючи запрошення, я опустився в глибоке шкіряне крісло.
— Професія така! Журналістика, знаєте… дуже влізлива професія! — Я зиркнув у вікно: у воротях стояв грузовик із брезентовим верхом, і двоє лобуряк у плямистих комбінезонах перевіряли документи водія. — Чого не зробиш, аби виконати завдання! У вас тут же ж варта… Переліз огорожу, звичайно.
Білявочка витріщилась на мене ще дужче. Такої халепи їй, певне, ще в житті не траплялося. Вона подивилася на пульт, тоді на мене, затим знов на пульт, а взагаліто не знала, що робити. Голову дам у заклад, що інструкція радила гукнуть викидайла!
— Ви… ви… — вона ще й не здужала стямитися, — … ви хоч маєте поняття, куди оце втрапили?
— В Школу тібетської медицини, сподіваюсь? — люб'язно поцікавивсь я. І розплився в широкій посмішці, водночас напружено стежачи за її реакцією. — Дівчино, давайте говорить відверто. Я — газетяр, і в мене ділова пропозиція. Річ у тому, що наш журнал — дуже багате видання. Нас фінансує декілька фірм, і ми маємо навіть долари. Отож ми хотіли б організувати виступи Альберта Феліксовича за кордоном… ну, зокрема в Західній Європі. Попередні переговори уже проведено. Думаю, таке турне буде вигідним і для нього, і для нас, гадаю, теж. От саме для цього я й переліз ваш паркан. Хуліганський вчинок, але, скажіть, невже це такий злочин? Врештірешт, вам досить наказати — і я заберуся геть… однак ви, така розумна, добра, вродлива, — я змальовував її цноти, не шкодуючи слів, — невже ви зможете це зробити, навіть не вислухавши мене?
Моя посмішка, певне, таки вплинула на неї. А може, вона була шокована й ще не зовсім добрела тями чи, може, й просто була ще замолодою для такої роботи.
— А ви, — вже трохи м'якшим тоном озвалася вона, розглядаючи мене своїми фіалковими очима, — хіба не знаєте, що Альберт Феліксович не приймає газетярів? Після того як ваша шатіябратія…
— Погралася з ним у кота й мишки? — несподівано запитав я.
— Ну, я так не висловилася б… — збентежилась білявочка. — Бачите… — вона знов глипнула на телефон, міркуючи, певне, чи не гукнуть якого драба, аби він надавав мені по шиї, —…бачите, Альберта Феліксовича дуже образили ті статті, де його прозивали шахраєм і сумнівалися у його видатних чаклунських здібностях. А тут ще деякі пацієнти пішли… ее…
— … на повідку! — підказав я з невинним виглядом.
— Еге ж, на повідку, на повідку в деяких журналістів… Стоп, стоп, — очі її знову стали твердими, — а ви яке видання представляєте… і хто ви такий взагалі, ану, кажіть?!
Я посміхнувся й, залізши в свою шкіряну репортерську торбу, дістав посвідчення. Як і мій імідж, воно було не зовсім правдивим, — свого часу «Тартар» підгодовував такий собі авангардистський листок, що його видавало двоє диваків (один був інвалідом, а другий, здається, без клепки у голові), і я числився у них в штаті.
— Літературнонауковий вісник «П'ята колона», — відрапортував я. — Авангард, містика, божевільні ідеї.
Це справило враження на білявочку.
— Нууу, — промимрила вона, зиркаючи на мене з якимось аж острахом, — не знаю. Не можу обіцять. Альберт Феліксович навряд чи захоче з вами говорити. Хіба що… — Задзижчав селектор. Білявочка перемкнула тумблер і взяла трубку. — Я, — проспівала вона своїм оксамитовим голосочком. — Так, Альберте Феліксовичу… Тактак, обком підтверджує цю суму… — Очі її неспокійно метнулися у мій бік. — Альберте Феліксовичу, тут сидить представник журналу «П'ята колона»… Авангард, містика, божевільні… ее… ну, як же ж на них… отот, ідеї, дякую… То вони хочуть запропонувати вам дещо… Що саме? Здається, виступи за кордоном…кажуть: багате видання, є навіть валюта… атож. Атож. Зараз буду… — Вона опустила трубку і з сумнівом зміряла мене очима. Тоді добула з шухляди якусь теку. — Сидіть, — сказала вона. — Звісно… — Білявочка підвелася, і я насилу стлумив у собі вигук захоплення: це була справжнісінька сексбомба — з лебединою шиєю, крутими стегнами конозистої лошиці і задерикуватими грудьми, котрі аж рвалися на волю, напинаючи темного светра із шотландської вовни… — Звісно, годилося б вас витурити у шию, але можете вважати, що вам пощастило, — Альберт Феліксович, здається, зацікавився вашим виданням…
Я провів її ласим поглядом, поки вона не вийшла з зали, а тоді глибоко вдихнув повітря й підвівся. Звісно, це теж був ризик і це була груба робота, але іншого виходу я не бачив. Я потяг за фігурну ручку двері в глибині зали — з темного мореного дуба і вкриті якоюсь горорізьбою — й переконався, що вони замкнені. Ну, та це була не перепона, — замок був наш, радянський, а я одмикав і не такі замки, слава Богу, в фірмі «Тартар» вчили цьому ділу, — тож я затріснув за собою ті двері й хутко їх блокував. Переді мною був коридор, осяяний жовтими лампами, а в кінці нього — ліфт. Я ввійшов у кабіну, й ліфт безгучно ковзнув угору. «Може, слід було б узяти пістолета», — подумав я. Тоскне відчуття небезпеки, що осьось звалиться на тебе, знову стало дзвеніть у моїй підсвідомості, наче пищання комара. Правда, той пістолет тут і поміг би… як мертвому кадило, а все ж… Ліфт спинився. Якусь мить він стояв ані руш, а тоді двері одчинилися.
Я опинився у якомусь холі. Смерділо ліками. Видно було коридор, стерильний і довжелезний, а в кінці нього — бюрко з настільною лампою. Я наздибках прокрався до дверей, зашклених матовими шибами, й