плану, але в безбаштовий настрій пост-фолку він гарненько вміщається.
Власне, про свою причетність до такого могутнього куль-турного руху, як життя на матраці, я довідався вже пост¬фактум, проживши таким робом днів десять у майстерні паризько-буковинського художника Темістокля Вірсти. Цей фантастичний 85-літній дідусь — давній приятель і «старший товариш по партії» Юрка Покальчука. Біографія Темістокля Вірсти така ж химерна, як і його ім’я (до речі, у Темістокля був брат Арістофан, теж родом із Буковини). Іще до Другої світо¬вої війни він навчався в художній гімназії й планував стати художником, але війна та прихід совєтів змусили його мота¬тись Балканами, де впродовж кількох років так і не зміг знай¬ти собі притулку, а потім сунути далі в Європу — поки, врешті, на початку п’ятдесятих не оселився в Парижі, де знову спро-
бував зайнятися ремеслом художника-пейзажиста. Та дуже швидко він стикнувся з парадоксом: пейзажі, портрети коту- валися дуже низько в порівнянні з абстракціонізмом і сюрре-алізмом.
Е с е ї
Десь там, у середовищі паризької богеми п’ятдесятих, Вір- ста вивів власний унікальний стиль нефігуративу, який допо¬міг йому вижити, вжитися і, врешті, перетворити ремесло на справжнє мистецтво. І23
Мені, чесно кажучи, слабо вірилося, що сивий, повільний але зовсім не розбитий старістю чоловік працював разом із Кокто над декораціями до фільму «Орфей», водив дружбу із Сальвадором Далі (при цьому називав Великого Мастур- батора «скромним і ввічливим»), перетинався із Сартром.
Про все це Вірста розповідав нам під час типових паризьких сніданків — гарячого ще багету з камамбером та кави з мо¬локом.
Темістокль не мав нічого проти того, щоби ми з Юрком пожили кілька днів у нього в майстерні, яка містилася в під¬валі під квартирою. Жив пан Вірста, до слова, недалеко від станції Алєзья, про яку Покальчук співає у своєму хіті «Не наступайте на любов»:
У Парижі перед рухомими сходами На станції метро Алєзья Я побачив написане великими літерами слово Любов
І так ото, виділивши нам із Пако по матрацу, великий па-ризько-буковинський художник ласкаво прийняв нас під свій (а точніше, під своєї майстерні) дах.
Париж — місто неприступне. Закохатися в нього з першо¬го погляду — все одно що закохатися в модель з обкладинки журналу, котра, хоч і посміхається звабливо та приязно, однак, друже, — не тобі. Тому не варто, не варто закохуватися в Па¬риж, перебуваючи в ньому на три-чотириденних гарячих путівках, будучи стриноженим екскурсійною програмою тур¬оператора і власним бажанням урвати від цього міста якомо- 124 га більше. Закінчується це плачевно — набором фотографій, котрі нічого не нагадують, та сувенірів, котрі нагадують неві¬домо що, — наприклад, хаотичні пошуки дрібних евро у «д’юті фрі шопі» перед відльотом, аби купити щось «на память» — але тільки не Париж.
Е с е ї
Париж — місто, одноначно втрачене для туристів, якими керує не стільки шик і гламур фасадів, скільки бажання від¬чути, що ж таке Париж насправді. Щоби доторкнутися до духу Ужгорода чи Бахчисарая, чи навіть Києва, досить тижня, а то й менше. Натомість Париж навряд чи відкриється по-щирому навіть через рік. Замість нього, справжного, знову і знову до¬водиться долати опір комерційного туризму, який сам воліє визначати, що гостеві міста показувати, а що ні.
