– Напевне, вилучили з ужитку й повністю розібрали, – відповів бармен. – Я бачив по телевізору, як це робили. Розбирання такої кількості револьверів і ліквідація патронів до них забрали багато часу.

– Хоча можна було б продати за кордон, – сказав рідковолосий службовець фірми.

– Конституція забороняє експорт зброї, – скромно зауважив бармен.

– Оце так бармен першокласного готелю!..

– Іншими словами, вже два роки японська поліція зовсім не користується барабанними револьверами. Ви це хочете сказати? – перебивши чоловіка, запитала Аомаме.

– Наскільки мені відомо.

Вона ледьледь насупила обличчя. «Невже з моєю головою щось негаразд? Ще сьогодні вранці я бачила поліціанта в колишній уніформі й з револьвером старого зразка. Про те, що всю цю зброю гетьчисто вилучили, я ніколи не чула. Та навряд чи можна вважати, що цей чоловік середніх літ і бармен разом щось переплутали й кажуть неправду. А коли так, то значить – я помиляюся».

– Дякую. Тепер я вже зрозуміла, – сказала Аомаме барменові. А той, ніби ставлячи крапку в розмові, попрофесійному всміхнувся і знову взявся до своєї роботи.

– А вас поліція цікавить?

– Та я цього не сказала б… – відповіла Аомаме, ухиляючись від запитання. – Просто пам'ять трохи підвела.

Обоє випили нову, кожне свою, порцію віскі із содовою й «Cutty Sark» з льодом. Чоловік розповів про свою маленьку яхту, яку пришвартовує у затоці містечка Нісіномія. Із запалом описував, як чудово відчувати вітер, коли у вільний день виходиш на ній у море. Аомаме не хотіла слухати про якусь там нікчемну яхту. Краще вже розказував би про історію створення кулькових підшипників або про розміщення корисних копалин в Україні. Вона зиркнула на годинник.

– Вже пізно, тож можна вас прямо запитати одну річ?

– Можна.

– Так би мовити, досить особисту.

– Якщо зумію відповісти.

– У вас великий пісюн?

Роззявивши рота й примруживши очі, чоловік якийсь час не зводив з неї свого погляду. Здавалось, не вірив своїм вухам. Однак Аомаме зберігала серйозний вигляд. Напевне, не жартувала. По очах було видно.

– Так, а що? – чесно признався чоловік. – Точно не скажу, але загалом не звичайний. Ви так несподівано запитали, що не знаю, як відповісти.

– Скільки вам років? – спитала Аомаме.

– Минулого місяця сповнився п'ятдесят перший, – невпевненим голосом сказав чоловік.

– З нормальним мозком прожили п'ятдесят років, як усі люди, виконуєте роботу, навіть маєте яхту, а самі не здатні оцінити, ваш пісюн більший чи менший від загального стандарту?

– Так, можливо, трохи більший, – подумавши, неохоче відповів чоловік.

– Справді?

– А чого це вас так хвилює?