– Як іде битва? – навперебій запитували його придворні дами.
– Зараз самі побачите незрівнянних воїнів Сходу, – голосно розсміявшись, відповів Томоморі.
– Як ви можете в такий скрутний час насміхатися з нас?! – стогнучи й голосячи, вигукнули придворні дами.
Ніідоно вже давно в душі вирішила. Переодягнувшись у темний жалобний одяг і високо підібравши край хакама38 із суканого шовку, затиснула під пахвою скриньку із священним нефритом, застромила за пояс священний спис, взяла на руки малолітнього імператора Антоку й сказала:
– Я всьогонавсього жінка, але ворогові в руки не дамся! І не покину імператора! Спішіть за мною, всі, хто зважився!
Імператорові Антоку сповнилося вісім років, а здавався він набагато старшим. Його чудове чорне волосся сягало майже до пояса. Він був таким гарним, що ніби осявав усе навколо своєю красою.
– Куди ви мене ведете? – запитав юний імператор, і Ніідоно крізь сльози відповіла:
– Хіба ви ще не знаєте? У попередньому житті ви дотримувалися Десятьох заповідей Будди і в нагороду за це народилися в новому житті імператором, володарем десяти тисяч колісниць! Однак тепер зла карма зруйнувала ваше щастя. Спочатку зверніть свої очі на схід і попрощайтесь з храмом Іседзінгу, а потім, обернувшись на захід, прочитайте у своєму серці молитву Будді, щоб прийняв вас у Західній Чистій землі. Країна наша – маленька, як купка розсипаного проса, земля смутку! А я відведу вас у блаженну Чисту, райську землю, – казала вона крізь сльози.
Імператор, у переливчастозелених шатах, з розділеним на два ряди і зав'язаним на вухах волоссям, склав докупи маленькі долоні, вклонився спочатку сходу, попрощався з храмом Ice, потім, обернувшись до заходу, прочитав молитву Будді, й тоді Ніідоно, намагаючись його заспокоїти, сказала:
– Там, на дні, під хвилями, знайдемо другу столицю! – і разом з імператором пірнула в морську безодню».
Слухаючи її оповідь із заплющеними очима, Тенґо уявив собі, ніби перед ним бівахосі.39 Він знову мимоволі відчув, що «Хейкемоноґатарі» – епічна поезія, передавана з уст в уста. Звичайно Фукаері говорила рівно, майже без інтонації, а от коли почала читати напам'ять уривок «Хейкемоноґатарі», її голос став навдивовижу сильним і барвистим. Здавалось, ніби в неї щось вселилося. Перед ним воскресла картина величної морської битви, що відбулася в протоці Каммон 1185 року. Поразка дому Тайра була остаточною, і Токіко, дружина Кійоморі, втопилася разом з малолітнім імператором Антоку.
Вслід за нею кинулись у воду й інші придворні дами, боячись потрапити в руки воїнів зі Сходу. Приховуючи свої гнітючі думки, Томоморі напівжартома спонукав придворних дам до самогубства. Мовляв, інакше вони зазнають, що таке живе пекло. Тож ліпше самим укоротити собі життя.
– Розповідати далі, – спитала Фукаері.
– Ні. Досить і цього. Дякую, – відповів приголомшений Тенґо. Він добре розумів, чому журналісти на пресконференції проковтнули язика. – Але ж як ти зуміла запам'ятати такий довгий текст?
– Повторно слухала касету.
– Звичайна людина не запам'ятає цього, навіть якщо слухатиме багато разів, – сказав Тенґо.
І тоді він раптом подумав: свою пам'ять Фукаері розвинула до такої великої міри тому, що не могла читати, а слухала. Так само вмить поглинають силусиленну зорової інформації діти, що мають «savant syndrome».
– Почитайте книжку, – сказала Фукаері.
– Яку ти хочеш?
– Маєте книжку, про яку недавно розповідав сенсей, – спитала вона. – Книжку, в якій фігурує
– «1984»? Ні, не маю.
– А про що вона.
