– Так. Ви читали цю книжку.
– Читав.
– І що ви думаєте.
– Можливо, навіть сам Чехов не знав точної причини, – відповів Тенґо. – Тобто просто захотів туди поїхати. Поки дивився на форму острова Сахалін, його раптом охопило таке нездоланне бажання. Щось подібне буває і зі мною. Іноді дивлюся на карту і відчуваю, що будьщо треба туди поїхати. У багатьох випадках їхати туди далеко й незручно. Та все одно нестерпно кортить дізнатися, які там краєвиди і що там відбувається. Таке бажання – як кір. А тому іншій людині годі вказати, звідки взявся такий запал. Це – просто цікавість. Непоясненний потяг. Звісно, в той час подорож від Москви до Сахаліну була надзвичайно трудною, тож, гадаю, у випадку Чехова причина була не тільки в цьому.
– А в чому, наприклад.
– Чехов був письменником і водночас лікарем. І, можливо, тому як учена людина хотів власними очима обстежити хворий орган такої велетенської держави, як Росія. Він почувався незатишно через те, що був відомим письменником, який живе в місті. Відчував утому від літературної атмосфери в Москві й ніяк не міг звикнути до облудних літературних колег, готових з будьякого приводу підставляти ногу один одному. Гидував злими від природи критиками. Подорож на Сахалін, можливо, була своєрідною прощею з метою очиститися від такого літературного бруду. Однак острів Сахалін багато в чому пригнітив його. Чи не тому він не написав жодного літературного твору на зібраному під час подорожі матеріалі? Просто такий матеріал не міг стати основою для написання художнього твору. І хворий орган держави, так би мовити, став його особистим. А може, саме цього Чехов і хотів?
– Це – цікава книжка? – спитала Фукаері.
– Я читав її з цікавістю. В ній багато ділових цифр і ряди статистичних даних і, як я вже казав, нема літературного колориту. В ній Чехов яскраво проявився як учений. Але саме в цьому я вбачаю чистоту його наміру. Раз у раз у цей діловий переказ вкраплюються надзвичайно вражаючі оцінки людей, які йому траплялися, й опис краєвидів. Навіть як діловий документ ця книжка непогана. А подекуди просто чудова. Наприклад, своїми розділами, написаними про гіляків.
– Гіляків, – повторила Фукаері.
– Гіляки40 – це аборигени, які жили на Сахаліні набагато раніше, як туди переселилися росіяни. Спочатку вони жили на півдні острова, але перемістилися в його центральну частину під тиском айнів, що прибули з Хоккайдо. Самі ж айни покинули Хоккайдо під напором стародавніх японців. Чехов зблизька спостерігав швидку втрату самобутності гіляків під впливом колонізації Сахаліну росіянами і намагався досить точно її описати.
Тенґо розгорнув розділ з описом життя гіляків і почав читати. Читав, іноді скорочуючи й змінюючи текст так, щоб слухачка легше зрозуміла.
«У гіляка міцна, кремезна будова, він середнього, навіть малого зросту. Високий зріст заважав би йому в тайзі. Кістки в нього товсті і відрізняються сильним розвитком усіх відростків, гребенів і горбочків, до яких приєднуються м'язи, а це змушує припустити, що в нього міцні, сильні м'язи, потрібні для постійної, напруженої боротьби з природою. Тіло в нього худе, жилаве, без жирової підкладки; повні й опасисті гіляки не трапляються. Очевидно, увесь жир витрачається на тепло, якого так багато має виробляти в собі тіло сахалінця, щоб компенсувати затрати, викликані низькою температурою й надмірною вологістю повітря. Тож зрозуміло, чому гіляк споживає так багато жирів. Він їсть жирну тюленину, лососів, осетровий і китовий жир, м'ясо з кров'ю, усе це у великій кількості, в сирому, сухому й часто перемерзлому вигляді, і через те, що їсть грубу їжу, місця прикріплення жувальних м'язів у нього надзвичайно розвинені й усі зуби добряче стерлися, їжа виключно тваринна, і рідко, лише тоді, коли випадає обідати дома або на гулянці, до м'яса й риби додаються маньчжурський часник або ягоди. За свідченням Невельського, гіляки вважають великим гріхом рільництво: хто почне копати землю або посадить щонебудь, того неодмінно спостигне смерть. Однак хліб, з яким їх познайомили росіяни, їдять вони з насолодою, як ласощі, й тепер нерідко трапляється в Александровську або в Риковському гіляк, що несе під пахвою буханець хліба».
Тенґо на цьому зупинився і передихнув. На зосередженому обличчі дівчини, однак, нічого не міг прочитати.
– Ну, то що? Читати далі? Чи вибрати іншу книжку? – запитав він.
– Я хочу знати більше про гіляків.
– Ну, то читатиму.
– У ліжко можна повернутися, – спитала Фукаері.
– Можна, – відповів Тенґо.
Вони обоє перейшли до спальні. Фукаері залізла в ліжко, а Тенґо сів поруч на принесений стілець. І тоді читав далі.
«Гіляки ніколи не вмиваються, томуто навіть етнографи вагаються назвати справжній колір їхнього обличчя; білизни не перуть, а їхній хутряний одяг і взуття мають такий вигляд, ніби їх щойно зідрали із здохлого пса. Від самих гіляків відгонить важким, терпким смородом, а на близькість їхнього житла вказує огидний, інколи майже нестерпний запах в'яленої риби й прогнилих риб'ячих покидьків. Біля кожної юрти зазвичай стоїть сушильня, наповнена до краю розпластаною рибою, яка здалека, особливо коли вона освітлена сонцем, буває схожою на коралові нитки. Біля цих сушилень Крузенштерн бачив силусиленну дрібних черв'яків, які на дюйм укривали землю».
– Крузенштерн.
