– Гадаю, це один з перших дослідників острова. Чехов старанна людина і прочитав різні книжки, написані до того часу про Сахалін.
– Читайте далі.
«Узимку юрта буває повна їдкого диму, що йде з вогнища, і до того ж гіляки, їхні жінки й навіть діти курять тютюн. Про захворюваність і смертність гіляків нічого не відомо, але слід думати, що ця несприятлива гігієнічна обстановка шкідливо впливає на їхнє здоров'я. Можливо, вона спричинилася до їхнього малого зросту, одутлості обличчя, певної млявості й лінивості рухів; можливо, їй частково треба приписати й ту обставину, що гіляки завжди виявляли слабку стійкість до епідемій».
– Нещасні гіляки, – сказала Фукаері.
«Про характер гіляків автори судять порізному, але всі сходяться в одному, що цей народ не войовничий, не любить сварок та бійок і мирно вживається зі своїми сусідами. До приїзду нових людей вони ставилися завжди підозріливо, з побоюванням за своє майбутнє, але зустрічали їх щоразу люб'язно, без найменшого протесту, і якщо брехали, описуючи Сахалін похмурими фарбами, то лише для того, щоб віднадити чужоземців від острова. Із супутниками Крузенштерна вони обіймалися, а коли захворів Л. І. Шренк, то звістка про це швидко розлетілася серед гіляків і викликала щирий смуток. Вони брешуть, тільки коли торгують або розмовляють з підозрілою і, на їхню думку, небезпечною людиною, але перед тим як сказати неправду, перезираються один з одним – чисто подитячому. Всяка брехня і хвастощі у звичайній, не діловій атмосфері їм огидні».
– Гіляки – чудові люди, – сказала Фукаері.
«Узяті на себе доручення гіляки виконують акуратно, і не було ще випадку, щоб гіляк кинув на півдорозі пошту або розтратив чужу річ. Поляков, якому доводилося мати справу з гілякамичовнярами, писав, що вони показують себе точними виконавцями взятого зобов'язання, чим вирізняються під час доставки службових вантажів. Вони спритні, кмітливі, веселі, розкуті й зовсім не бентежаться в товаристві багатих і сильних. Нічиєї влади над собою не визнають і, здається, навіть не мають таких понять, як „старший“ і „молодший“. Гіляки, як кажуть і пишуть, не поважають також і родинного старшинства. Батько не вважає, що старший за свого сина, а син не поважає батька і живе, як хоче; стара мати в юрті має не більше влади, ніж дівчинапідліток. Бошняк пише, що йому неодноразово доводилося бачити, як син лупцює і виганяє з дому рідну матір, і ніхто не посмів сказати йому жодного слова. Члени сім'ї чоловічої статі рівні між собою; якщо ви пригощаєте гіляків горілкою, то маєте подавати також і найменшим. А от члени жіночої статі однаково безправні, чи то баба, мати чи дівчинанемовля; до них ставляться, як до домашньої худоби, як до речі, котру можна викинути геть, продати, штурхонути ногою, немов собаку. Собак гіляки всетаки пестять, а от жінок ніколи. Шлюб уважається пустою справою, менш важливою, ніж пиятика, його не супроводжують ніякими релігійними або марновірними обрядами. Спис, човен або собаку гіляк обмінює на дівчину, везе її до себе в юрту і лягає з нею на ведмежу шкуру – от і все. Багатоженство допускається, але широкого розвитку воно не набуло, хоча жінок, очевидно, більше, ніж чоловіків. Зневага до жінки, як до низької істоти або речі, доходить у гіляка до такого ступеня, що у сфері жіночого питання він не вважає ганебним навіть рабство у прямому і грубому значенні цього слова. За свідченням Шренка, гіляки часто привозять із собою айнських жінок як рабинь; очевидно, жінка становить у них такий же предмет торгівлі, як тютюн або рогожа. Шведський письменник Стріндберґ, відомий жінконенависник, що бажає, аби жінка була тільки рабинею й догоджала примхам чоловіка, по суті однодумець гіляків; якби йому випало приїхати на Північний Сахалін, то вони довго його обіймали б».
На цьому Тенґо трохи перепочив, а Фукаері, не висловлюючи жодних вражень, тільки мовчала.
«Суду в них немає, і вони не знають, що таке правосуддя. Як їм важко зрозуміти нас, видно хоч би з того, що вони досі не розуміють повністю призначення доріг. Навіть там, де вже прокладено дороги, вони все ще подорожують тайгою. Часто доводиться бачити, як вони, їхні сім'ї й собаки вервечкою пробиваються трясовинням біля самої дороги».
Заплющивши очі, Фукаері надзвичайно спокійно дихала. Якийсь час Тенґо дивився на неї, але не міг визначити, спить вона чи ні. А тому, розгорнувши іншу сторінку книжки, вирішив читати далі. Хотів міцніше приспати дівчину, якщо вона заснула, і тому голосніше читав текст Чехова.
«У гирлі річки Найбу стояв колись пост Найбучі. Він був заснований 1886 року. Міцуль застав тут 18 будівель, житлових і нежитлових, капличку і склад для провіанту. Один кореспондент, який побував у Найбучі 1871 року, пише, що тут було 20 солдатів під командою юнкера; в одній хаті вродлива висока солдатка пригостила його свіжими яйцями і чорним хлібом, хвалила тутешнє життя і скаржилася тільки, що цукор дуже дорогий. Тепер і слід загув за тими хатами, і вродлива висока солдатка, коли озирнешся на навколишню пустелю, здається якимось міфом. Тут будують новий дім, сторожовий пункт або станцію, і більш нічого. Море на вигляд холодне, каламутне, реве, і високі сиві хвилі б'ються об пісок, немов бажаючи сказати в розпачі: „Боже, навіщо ти нас сотворив?“ Це вже Великий, або Тихий, океан. На цьому березі Найбучі чути, як на будівництві стукотять сокирами каторжани, а на тому березі, далекому, уявному, Америка. Ліворуч видно в тумані сахалінські миси, праворуч також миси… а навкруги ні однієї живої душі, ні птаха, ні мухи, і здається незрозумілим, для кого тут ревуть хвилі, хто їх слухає тут ночами, що їм треба і, врештірешт, для кого вони ревітимуть, коли я піду. Тут, на березі, охоплюють не думки, а саме думи; моторошно й водночас хочеться без кінця стояти, споглядати одноманітний рух хвиль і слухати їхнє грізне ревіння».
Здавалося, що Фукаері повністю заснула. Тенґо прислухався – вона дихала спокійно, як під час сну. Він згорнув книжку й поклав на столик поруч із ліжком. Тоді встав і загасив світло у спальні. Насамкінець ще раз глянув на її обличчя. Вона лежала горілиць і, міцно стуливши губи, мирно спала. Тенґо зачинив двері й вернувся на кухню.
Однак писати власного твору вже не міг. Пустельний краєвид морського берега на Сахаліні міцно засів в його голові. Тенґо чув гул тамтешніх хвиль. Заплющивши очі, подумки уявив собі, що стоїть самодин у глибокій задумі на лінії прибою безлюдного Охотського моря і переймається його сумним, безнадійним настроєм. На краю цієї землі Чехов, напевне, відчував гнітюче безсилля. Адже бути російським письменником наприкінці дев'ятнадцятого століття, можливо, означало нести тягар долі, повної безвиході й болю. Чим більше він намагався втекти з Росії, тим сильніше Росія прив'язувала його до себе.
Тенґо долив води у склянку зпід вина, почистив зуби у ванній, загасив світло на кухні і, лігши на диван під вовняним укривалом, спробував заснути. У вухах усе ще гучно шуміло море. Але згодом його свідомість ослабла, і Тенґо поринув у глибокий сон.
Він прокинувся о пів на дев'яту ранку. Фукаері в ліжку не застав. Позичену піжаму вона скрутила й кинула у пральну машину, що стояла у ванній кімнаті. На кухонному столі залишила записку: «Що зараз роблять гіляки? Іду додому». Ієрогліфи – маленькі, кутасті й начебто неприродні. Справляли враження ієрогліфів, викладених на піщаному березі зібраними черепашками й побачених згори. Тенґо взяв записку й запхав у шухляду стола. Якби її побачила подруга, що мала прийти об одинадцятій, то, напевне, зчинила б скандал.
Тенґо акуратно застелив ліжко, поклав книжку Чехова на книжкову полицю. Потім приготував каву й підсмажив тости. Снідаючи, відчув, ніби в грудях засіло щось важке. Поки зрозумів, що це – обличчя Фукаері під час сну, минув певний час.
«Може, я закохався в неї? Е ні, такого бути не може, – переконував він себе. – Та всетаки щось у ній іноді просто фізично потрясає мою душу. Однак чому я цікавлюся піжамою, яку вона одягла? Чому мимохіть брав її в руки й нюхав?»
Надто багато запитань. «Письменник – це не людина, що розв'язує проблеми. Це людина, що порушує їх», – так казав Чехов. Чудовий афоризм, але Чехов однаково дивився і на творчість, і на власне життя. Порушував проблеми, але не розв'язував їх. Знаючи (бо як лікар не міг не знати), що хворіє невиліковним туберкульозом, намагався нехтувати цим фактом і навіть на смертельному ложі не вірив, що вмирає. Харкаючи кров'ю, вмирав зовсім молодим.
Хитнувши головою, Тенґо встав ізза стола. «Сьогодні прийде заміжня подруга, – подумав він. – Зараз треба випрати білизну й підмести підлогу. А думати буду пізніше».
Розділ 21
(про Аомаме)
Хоч би як далеко спробувала поїхати
Аомаме зайшла в районну бібліотеку й так само, як попереднього разу, розгорнула на столі газети зменшеного формату, щоб ще раз простежити за збройною сутичкою між екстремістами й поліцією, що сталася восени, три роки тому, в префектурі Яманасі. За словами господині з Адзабу, штабквартира секти «Сакіґакі» містилася в горах префектури Яманасі. І згадана сутичка сталася там же. Може, це – випадковий збіг. Але він Аомаме нітрохи не сподобався.
