видатки, жити вільно й спокійно – от чого він постійно прагнув. Заради цього був ладен витерпіти всяку скруту.
Аби уникнути відповідальності, Тенґо на ранньому етапі свого життя навчився бути непомітним. Перед людьми не виставляв своїх здібностей, не висловлював власної думки, не випинав свого «я», а старався, по змозі, применшити свою особу. Від самого дитинства опинився у становищі, коли доводилося власними силами виживати, ні на кого не надіючись. Однак у ті роки реальної сили він не мав. А тому, коли подував сильний вітер, мусив хапатися за будьщо у сховку, щоб не здуло. Про такий засіб мав завжди пам'ятати. Як сироти з романів Діккенса.
Загалом досі все начебто складалося сприятливо. Від різноманітної відповідальності ухилявся і далі. В університеті не залишився, на державну службу не влаштувався, не одружився, а підшукав собі порівняно вільне заняття, задовільну, з малими вимогами, сексуальну партнерку і, використовуючи багато вільного часу, писав художні твори. Зустрів Комацу, літературного наставника, й завдяки йому регулярно діставав роботу з текстами. Власні твори, які написав, ще не побачили світу але його життя проходило поки що більшменш добре. Близьких друзів і коханки, що сподівалася на одруження з ним, не мав. Досі Тенґо знався приблизно з десятьма жінками, мав з ними статеві зв'язки, але тривали вони недовго. Все ще принаймні залишався вільним.
Однак після того, як у його руки потрапив рукопис «Повітряної личинки», в його спокійному житті утворилося кілька тріщин. Передусім його майже силоміць утягало у план, який придумав Комацу. Ця вродлива дівчина потрясла його душу з кількох несподіваних боків. А завдяки переписуванню «Повітряної личинки» в ньому начебто настали внутрішні зміни. І він запалився гарячим бажанням писати
У всякому разі, завтра – п'ятниця. Прийде заміжня подруга. І до того часу треба кудись спровадити Фукаері.
Фукаері прокинулася після другої години ночі. Все ще в піжамі, відчинила двері й зайшла в кухню. Випила велику склянку води зпід крана. Потім, протираючи руками очі, сіла за стіл навпроти Тенґо.
– Не заважатиму, – як завжди, без запитальної інтонації спитала вона.
– Ні. Зовсім не заважатимеш.
– Що пишеш.
Тенґо згорнув папір і відклав кулькову ручку.
– Нічого особливого, – відповів він. – Крім того, думав скоро закінчити.
– Можна з вами трохи побути, – спитала Фукаері.
– Будь ласка. Я вип'ю вина, а ти?
Дівчина хитнула головою. Мовляв, нічого не треба.
– Просто хочеться з вами побути.
– Добре. Бо я також ще не хочу спати.
Піжама Тенґо була для дівчини завелика, а тому Фукаері сильно підкотила і рукави, й поділ. Коли нахилялася, то зпід коміра частково визирали опуклості її грудей. Дивлячись на Фукаері у своїй піжамі, Тенґо відчував, як йому дух перехоплює. Він відчинив холодильник і вилив у склянку залишки вина у пляшці.
– Ти не голодна? – запитав Тенґо. По дорозі додому вони заходили в невеликий ресторан поблизу станції Енкакудзі й з'їли спагеті. Небагато, а крім того, відтоді минув певний час. – Може, приготувати щось просте, скажімо, сандвіч абощо?
– Я не голодна. Краще прочитайте, що ви написали.
– Що я оце написав?
– Так.
Тенґо взяв ручку й, затиснувши між пальцями, покрутив нею. В його великій руці вона здавалася страшенно маленькою.
