– О, я вперше в житті п'ю таке смачне вино! – сказала Аюмі, примруживши очі, після одного ковтка. – І який це дивак присікався до такого вина?

– Завжди є люди, готові присікатися до будьчого, – сказала Аомаме.

Після того вони взялися докладно вивчати меню. Аюмі гострим поглядом юриста, який переглядає важливий договір, від початку до кінця двічі прочитала його зміст. Чи не пропущено чогось найголовнішого, чи не приховано в ньому якоїсь хитрої лазівки? Перевіривши різноманітні умови й параграфи, обдумала наслідки, які вони можуть принести. Зважила вигоди й витрати. Сидячи навпроти, Аомаме зацікавлено стежила за такою її поведінкою.

– Вирішено? – спитала Аомаме.

– Загалом, – відповіла Аюмі.

– То що ви вибрали?

– Суп із мідій, салат із трьох видів цибулі й мозок телят з Івате, тушкований у бордо. А ви, Аомамесан?

– Суп із сочевицею, тушковані весняні овочі, підсмаженого в паперовій обгортці «морського чорта» і на додачу поленту. Червоне вино сюди не підходить, але не буду й проти нього, бо воно подається зі знижкою.

– Може, трохи чимось поділимося?

– Звичайно, – погодилася Аомаме. – Якщо ви не проти, візьмемо на двох закуску – смажених пилчастих креветок.

– Чудово! – сказала Аюмі.

– Якщо ви вибрали страви, то бажано згорнути меню, – сказала Аомаме. – Бо інакше офіціант ніколи не прийде.

– Справді, – погодилася Аюмі, неохоче згорнувши меню й поклавши його на стіл. Офіціант негайно підійшов і забрав у них замовлення. – Щоразу, коли закінчую замовлення, мені здається, ніби я помилилась у виборі страв, – вела далі вона, як тільки офіціант пішов. – А вам, Аомамесан, так не здається?

– Навіть якби я помилилася, мені байдуже, бо йдеться тільки про їжу. Порівняно з помилками в житті це дрібниця.

– Звичайно, ви маєте рацію, – сказала Аюмі. – Але для мене це надзвичайно важливо. Так було від самого дитинства. Завждизавжди після замовлення я жаліла: «От було б добре, якби замість гамбургера я була вибрала крокети з креветок». Невже ви з дитячих років були такими спокійними?

– У домі, де я виросла, всяке траплялося, але не було заведено харчуватися в місті. Зовсім. Відколи себе пам'ятаю, ні разу не ступала ногою в ресторан чи щось подібне. Поки не стала досить дорослою, не вибирала в меню страв, які мені подобалися. Щодня мовчки їла лише те, що мені давали. Не мала права скаржитися, що воно несмачне, не до вподоби чи його мало. Правду кажучи, я чомусь байдужа до їжі.

– Гм! Он що. Я не знаю, як ви жили, але по вас не видно, що ви необізнані. Мені здалося, що ви, Аомамесан, з дитинства звикли до таких закладів.

Усього цього, в подробицях, Аомаме навчилася в Тамакі Оцука. Як поводитися, зайшовши у першокласний ресторан, як вибирати страви, замовляти вино, десерт, як спілкуватися з офіціантами, як користуватися ножем і виделкою. Так само, як вибирати одяг, надівати прикраси й користуватися косметикою. Для Аомаме це було новим відкриттям. Тамакі виросла в заможній родині, що мешкала в фешенебельному районі Яманоте, її мати була світською людиною, дуже прискіпливою до етикету та одягу. Тому таких світських знань Тамакі набула ще тоді, коли вчилася в середній школі вищого ступеня. У багатолюдні місця заходила сміливо. Таке її «ноухау» Аомаме жадібно поглинала. Якби вона не зустріла такої доброї вчительки, як Тамакі, то, можливо, тепер була б іншою людиною. Іноді їй здавалося, ніби Тамакі все ще живе, ховаючись у ній самій.

Спочатку Аюмі здавалася трохи напруженою, але в міру того, як випивала вино, її настрій розм'якав.

– Послухайте, Аомамесан! Я хочу про дещо у вас запитати, – сказала Аюмі. – Якщо не хочете відповідати, можете не відповідати. Просто я хотіла вас запитати. Не сердитиметесь?

– Ні, не сердитимусь.