– Тільки добре причепуріться, – нагадала Аомаме.

Поклавши слухавку, вона трохи здивувалася, що відчуває природну приязнь до цієї молодої жінкиполіцейського. Після смерті Тамакі чогось подібного ні до кого не почувала. Та, ясна річ, це було зовсім інше відчуття – не таке, як до Тамакі. А проте вона так давно не вечеряла ні з ким удвох і навіть не думала, що це можна робити. До того ж компаньйонка виявилася жінкоюполіцейським. Який дивний цей світ!

На Аомаме був невеликий білий джемпер із застібкою на ґудзиках поверх синюватосірої сукні з короткими рукавами, на ногах – туфлі на високих каблуках від Ферраґамо, у вухах – кліпси, на руці – тонкий золотий браслет. Сумку через плече (звісно, разом із мініатюрною плішнею) вона залишила вдома, а взяла з собою невеликий гаманець від ЛаБаґажері. Аюмі мала на собі простий чорний жакет від КомдеҐарсон поверх брунатної теніски з великим вирізом та елегантної спіднички з квітчастим візерунком. Як і попереднього разу, в руках тримала сумку від Ґуччі, у вухах – сережки з невеличкими перлинами, на ногах – брунатні туфлі на низьких каблуках. Тепер вона здавалася набагато привабливішою й вишуканішою, ніж минулого разу. Принаймні, зовсім не була схожою на поліцейського.

Вони зустрілися в барі, випили легкого коктейлю «Мімоза» на основі шампанського, а потім їх провели до непоганого стола. З'явився власник готелю (він же шефкухар) і заговорив з Аомаме. І сказав, що вино в них подається зі знижкою.

– Вибачте, але воно вже відкорковане й для проби його лишилося мало. А вчора до нього висловлювалися претензії, тож довелося його замінити, хоча в його смаку не було нічого поганого. Від одного клієнта, відомого політика, що вважається великим знавцем вин, але насправді нічогісінько в них не петрає. Він просто хизувався перед колегами. Мовляв, оце бургундське трохи гірчить. Оскільки клієнтів ми поважаємо, то, підбираючи відповідні слова, сказали: «Ну, що ж, можливо, трохи гірчить. Видно, на складі імпортера не доглянули. Зараз же замінимо. Ви ж наші гості. Самі добре розумієте». – І принесли іншу пляшку. Так згладжуємо непорозуміння. А між нами кажучи, трохи збільшили рахунок. Бо, зрештою, він спише все це на представницькі витрати. Хай там що, але ми не подаємо своїм клієнтам того, до чого були претензії. Це ж цілком природно.

– Та нам до цього байдуже.

Власник ресторану підморгнув одним оком.

– Справді байдуже?

– Звичайно, байдуже, – сказала Аомаме.

– Абсолютно, – підтвердила Аюмі.

– А ця гарненька панночка – ваша молодша сестра? – запитав власник ресторану.

– Схожа на мене? – запитала Аомаме.

– Схожа не обличчям, а настроєм, – відповів він.

– Подруга, – сказала Аомаме. – Служить у поліції.

– Невже? – Власник готелю знову подивився недовірливо на Аюмі. – Патрулюєте з пістолетом при боці?

– Але ще нікого не застрелила, – відповіла Аюмі.

– Я не сказав нічого недоречного? – запитав власник готелю.

Аюмі хитнула головою.

– Абсолютно нічого.

Власник ресторану, всміхнувшись, склав докупи руки перед собою.

– Це бургундське вино можна впевнено рекомендувати будьякому клієнтові. Його виробляє славетна винарня, воно витримане, й зазвичай одна пляшка коштує кілька десятків тисяч єн.

Прийшов офіціант й налив обом вина у склянки. Аомаме й Аюмі підняли їх догори й легенько цокнулися – здавалось, ніби десь далеко залунав небесний дзвін.