тому й очі так виблискують, ніби діамантики на ратиці в диявола. Тримай себе в руках, дитино, і не дай собі наплювати в кашу, як казав її покійний дідусик. Рідкісної вдачі чоловік був, скажу вам. Помер від раку простати. Аліска так за ним плакала.

– Добрий день. Е... вам шось треба? – не втрималася вона.

Пан Андрій промовчав і сів на крісло поруч із медсестрою. Він глибоко втягнув у себе повітря, мов перед серйозним виступом перед серйозною публікою. Аліска переставила жіночу сумочку на інший край свого крісла, щоб якось відгородитися від директора. Заклала ногу за ногу. Склала руки на грудях і приготувалася слухати. Серце їй виразно шепотіло: "Той скурвий син прийшов не просто так. Стережися його, будь готовою. Щоб не було, як тоді".

– Розслабся, не денервуйся. Я прийшов просто поговорити з тобою. Даю слово, – пан Андрій відчепив її руку із самообіймів і поклав на стіл, накривши власною долонею. Аліска спробувала вивільнити її, але пан Андрій притис її сильніше.

– Пустіть! Пус...

Директор зіскочив з крісла і кинувся на неї. Аліска запищала, бо старий викрутив їй руку за спину і затис рота. Він вклав її на стіл.

– Добре, дуже добре... – просипів пан Андрій. Аліска звивалася під його тілом як вуж. Її очі от-от мали вискочити з орбіт. Вільною рукою Аліска розмахувала у повітрі, цілуючи у лице ґвалтівника. Пан Андрій почав здирати з неї колготки. Аліска запищала дужче, але директор міцно притис її животом до стола. Він намагався здерти, як і капронки, її трусики. Дихав він тяжко-тяжко, наче мав за хвилю померти від перезбудження. Дівчисько звивалось і викручувалось, проте доля його була вирішена наперед.

Аліска продовжувала пищати, хоча й усі звуки чавилися його пітною долонею на роті. Раптом збожеволілий погляд упав на лезо "СПУТНИК", яким вона хвилю тому відрізала нерівні краї ватмана. Вона спробувала вхопити його, але бритвочка була надто пласкою, щоб підняти її отак просто із гладкої поверхні паперу. Аліска стисла лезо двома пальцями, вганяючи гостре ребро собі під ніготь. Пан Андрій сапів і терся об неї пахом, іще не встигнувши скинути штани.

Кров з-під нігтя порскнула на білу поверхню. Аліска закричала від болю (з-під долоні вирвалось лиш слабесеньке бекання вівці). Вона махнула вільною, перемазаною струмочком крові, рукою по гарячій долоні пана Андрія.

– А-а-а-а-а-а-а! С-с-с-с-сука! С-с-с-су...

Він заревів, немов кастрований кнур. Зразу ж відпустив руку Аліски, схопившись за свою. Поміж пальців текла його кров.

Дівчисько хутко розвернулося до ґвалтівника і навідліг полоснуло його бритвочкою.

Пан Андрій тепер уже завив із болю, заревів і застогнав. Аліска махнула лезом точно по його правому, довірливо розплющеному оку. Заточений метал розтяв рогівку, як теплий шматочок масла, відтинаючи при нагоді кров'янисті клапті повік. Рана в оці переходила в глибоченну канаву на переніссі, з якої потоком юшила кров. Десь там біло висвічувала кістка чола.

Він вив і гарчав, абсолютно ошалілий від болю. Око витекло прозорим кисельцем і змішалось із червінню. Аліска в трансі дивилася на це дике видиво. Її почав бити дріж. Іще три хвилини тому вона сиділа собі, мило мріяла, аж тут прийшов ОТОЙ, намагався її, пробачте, виграти, а вона... А що їй залишалося робити? Все правильно, на твоєму місці так би вчинив кожен. Тільки заспокійся і відклади бритвочку.

Аліска уся враз пополотніла, а зуби зайшлися вибивати дріж. Лезо випало із затерплих пальців. Вона затулила рот обома руками і почала тихо вити: у неї дуже повільно влилося розуміння того, що трапилось. Дівчина стиха підвивала у долоні. Пан Андрій продовжував ревіти бугаєм, упавши на її стіл.

Було двояке почуття: або підійти до нього, вибачити усі ті дурниці, які він наробив, перев'язати рани і сердешно вибачитись; або втекти, попередньо пописавши трішки на його лиці "СПУТНИКом".

Несподівано пан Андрій піднявся, глипнув на неї непошкодженим оком (Аліска доволі справедливо подумала, що тепер, можливо, коли старого засудять за спробу зґвалтування, на зоні його кликатимуть Циклопом) і поліз рукою в кишеню. Витяг звідти звичайний креслярський циркуль.

– Ходи-но сюди, сонечко, – прохрипів він. Очевидно, наступив больовий шок, і зараз усі відчуття у директора сильно притупились. Він виставив цю ненадійну зброю поперед себе і пішов в обхід столу. Аліска запищала знову і замість того, аби втекти з кабінету геть, також почала обходити стіл, зберігаючи дистанцію. Вона тихенько схлипувала.

– Не чіпайте мене, вас тепер посадять...

Пан Андрій кинувся вперед, від чого дівчисько запищало знову. Але той біг зовсім не до неї, а до дверей. Підскочив до них і закрив на ключ.

Аліска нарешті втямила, як наївно потрапила у пастку. Пан Андрій витер великим пальцем слимачок крові, що збіг з ока під ніс. І кинувся на дівчину.

5.

Банзай

Банзай був у себе в кабінетику. Він ходив навколо крісла, що стояло посередині. У руці тримав велике горнятко, наповнене гарячим чаєм. Хворим треба пити багато рідини, а Банзай якраз і був хворим. І саме почав то відчувати.

Він ходив навколо крісла. У кріслі сиділа Дарця, тримала таке ж горнятко, по вінця наповнене міцним трунком. Власне кажучи, чай у неї був лише згідно з назвою: наполовину Банзай долив туди коньяку із кабінету Діми (у нього були ключі); ще капнув півложки валер'янки.

Руки Дарці помітно тряслися. Раз по раз вона шморгала червоним носом, з якого постійно текло. Ще Дарця часто кліпала віями, струшуючи з них великі, немов чудернацькі блискучі плоди, сльози.

Кільканадцять хвилин тому відбулася невеличка сценка. Не з розряду тих, що любила влаштовувати Соля; дещо іншого характеру. У Дарці трапився приступ істерики.

Юрко сидів у себе, розтираючи пучками пальців чоло, намагаючись якось стримати той біль, що намагався прорватися досередини. До нього увірвалася вона сама, цебто Дарця, біла, як стіна навпроти, із хворобливо-червоними губами, такими, ніби щойно комусь перекусила шийну артерію. Навіть через майку було чутно жар її тіла. Скидалося на те, що й Дарці не фортунило.

Вона сіла на крісло поруч із Банзаєм, виклала руки на стіл, нахилилася вперед, щоб знайти його очі, й довірливо прошепотіла:

– Банзаю, тебе тут насправді немає! Це все сон! Я сплю і бачу сон, і мені снишся ти. Але сон не мій, а того козла, того придурка, того кретина на дверях, охоронця, Корія, чи як там його. Поняв? Ти не існуєш! Ти мені просто снишся. Я можу тебе послати, і мені нічого не буде. Я можу тебе вдарити, і мені нічого не буде. Я можу з тобою переспати, чуєш, сновида? Але мені все рівно ні фіга не буде за то. Я навіть не залечу! Поняв? Сновида дурна!

Дарця розвернулася обличчям до стіни і голосно сказала:

– Ти, козел, ти навіть Банзая добре не міг зробити! В житті він зовсім інший!

Банзай втомлено підпер голову рукою. У легенях клекотіло, а чоло пашіло.

– То не сон...

– Ти!.. ти ше шось говориш до мене? Сновида!

– Якщо то все сон, то чому ти прийшла до мене? Чи ти думала, що я не сплю?

Дарця знизала плечима, але відразу ж схаменулась:

– Я зі сновидами не розмовляю.

– Дарцю, то НЕ сон. Тебе той старий перекидав зі сновидіння у сновидіння, але тепер то не сон.

– Ти не маєш ніяких доказів.

– Нє, не маю, але якщо то й сон, то я також його усвідомлюю.

– За тебе може думати Корій. Звідки мені знати, шо ти Банзай? Хоч і подібний...

– Ми з тобою курили кальян перед вечіркою. А потім ти в мене ночувала...

– Ну і шо, – Дарця не відривала свого блискучого погляду від його очей. Поїдала його. – Корій, наприклад, знав і не таке. Чого взагалі ніхто не знає.

Банзаю враз стало нестерпно важко на душі. Голос в його голові (звідки йому взятися?) промовив стиха: "Та вдар ти ту сучку по писку. Може, тоді зрозуміє, що це не сон. Вдар... покажи, хто господар у хаті... Вдар – і в підвал. І там, у підвалі... одним словом, як тоді"...

Хвиля дратівливості піднялася з глибини мозку, так що засвербіло у носі і страшно захотілося вибити на