інше, окрім Аліски, ставало зовсім неможливо.
Секретарка втомлено провела рукою по чолі – видно, пан Андрій уже сидів їй у печінках.
– Куратори записували... 157 дітей немає... К... Карантин?
Пан Андрій раптом не зміг в'їхати у слова тієї миші. Діти... яких немає. Що за маразм! Діти... яких немає, бо...
(ну, в чому справа? Який зміст сказаного? Подумай)
Яких немає, бо... карантин? Яких немає, бо... куратори записували? Записували... бо карантин, чи що?
(Подумай, ти все зрозумієш, напружся, давай)
Діти, аж 157, бо немає кураторів, які...
(Я НЕ МОЖУ Я НЕ МОЖУ ДУМАТИ ПРО ЩОСЬ ІНШЕ НЕ МОЖУНЕМОЖУНЕМОЖУ НЕ МОЖУ НЕ МОЖУ ДУМАТИ КАРАНТИН ДО ЧОГО ТУТ КАРАНТИН АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА ТУТ АЛІСКА ТАМ АЛІСКА КУРАТОР ВОНА СКАЗАЛА ЧИ КАРАНТИН НЕМОЖУНЕМОЖУЯНЕМОЖУДУМАТИ)
карантин... 157 кураторів... записували карантин... Ні чорта не зрозуміло...
– Які... ше діти?
– Ті, шо на ґрип хворі... Ну то як? Відкриваємо?
Пан Андрій безсило махнув рукою:
– Та робіть, що хочете... Я, напевне, також уже хворий... З моїм заступником... Порадьтеся. Але відкривайте...
Секретарка знову уважно глянула на директора. "Він явно нездоровий", – подумалось їй. Але це не її справи. Про неї, так міг би й здохнути.
Пан Андрій люто глипнув на зачинені за мишею двері. Хтось щойно заходив до нього в кабінет.
Хтось дійсно заходив, чи в нього, може, розігралася фантазія?
Бачили, як він тут ганяв свій кінець? Хто заходив?
Щось про дітей. Або про кураторів.
(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
Так-так, він задумався про Аліску. Говорив він до когось тільки-но, чи може, сам до себе?
– Я, певне, також уже хворий.
Так він казав щойно дружині по телефону. Або не їй... Чи не по телефону... Біс його розбере, дзвонив він до неї, чи ні.
"Може, спитаюсь у секретарки? Але ж ні, то така сучка, потім розплеще язиком, що начальство не пам'ятає, кому дзвонило. Не треба нам таких. Аліска".
(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
"Пам'ятаю, пам'ятаю. Аліска, як песик, як ім'я пса, пса-сучки, Аліска сучка, ось так, була ще Аліса Сєлєзньова, але то не та. Аліска, так-так, саме так, вона, і ніхто інший, Аліска, чому постійно стоїть
(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
через тебе, Аліско? Піду-но розберуся, в чому справа. Як тоді, з тою".
Пан Андрій ще якусь хвилину сидів за столом, намагаючись пригадати, що ж такого вирішив робити секунду тому. А потім знову
(АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА АЛІСКА)
почалась хуртовина з клаптиків думок. Він взяв зі столу ножичок для розрізання пошти, але відразу ж поклав.
"Навіщо я його взяв? – спитав сам у себе. – Є якісь листи? Чому та тупа скотина не каже, ЩО ДО М Е Н Е ПРИЙШЛИ ЛИСТИ?"
Тоді взяв до рук циркуль, що стояв у канцелярському наборі на столі; хвилини зо три вертів ним у руках, поки не скалічився голкою. Злизнув вишневу бусинку крові з великого пальця, неуважно поклав прилад у кишеню маринарки і вийшов з кабінету.
У той час, поки пан Андрій метався, немов той коцур під час марцювання, пан Полісун преспокійно потягував гаряче винце разом із Корієм. У його кращого другана Кєші сьогодні не було занять, тому він зав'язав розмову з Корієм. Корій же сказав, що має прибережену плящину вина, і вони б у тихенькому місці підігріли його (бо зимно ж, холєра!) та й за милу душу розпили. Лісун не був перебірливим у компанії, лиш би не той поетичний терорист.
По кількох горнятках вина Полісуна потягнуло на виливання душі.
– Я ж то розумію, шо в неї робота, але ж я вроді як чоловік дома! – пхенькав він, позираючи сумними очима на Корія.
– Ну, я тебе, Мирку, повністю розумію. Я, наприклад, як приходив додому, то все мусив мати коло себе жінку. Але та де – моя тілько за роботу! Шо не прийде – все робота, робота!
– Правда?! – аж засвітилися очі в Полісуна. – То і у вас таке було?
– Ну... було... у всіх таке. Тільки, Мирку, не "ви"-кай мені... ми вже гейби як приятелі, раз п'ємо. Але...
– Шо "але"? Ми не приятелюємо до кінця? Чи що "але"?
– Нє, зовсім нє! Ти дуже хороший чоловік... З таким приятелювати – одне задоволення. Тому задоволення, звичайно, хто знає ціну Справжній Чоловічій Дружбі, – пауза, яку старий витримав, мала означати лише те, що він належить саме до таких унікумів.
– Мова йде зовсім про інше. Про твою жінку... Я думаю, настала слушна пора відкрити тобі очі на деякі питання... адже робота деколи – не єдина причина. Ти мав би то знати... Мав би помітити, – Корій розважливо водив неголеним підборіддям, надаючи своїм словам одразу тисячу можливих підтекстів.
Полісун задумливо допив рештки вина і простягнув горнятко за черговою порцією. Дуже повільно його вигляд спохмурнів: це виглядало достоту так, коли сонце закриває важка хмара. Раптом він здригнувся – до нього, здалося, дійшов поміжтекстовий натяк нового товариша.
– А ти впевнений, що це... кгм? – Полісун відкашлявся в кулак, бо побоявся висловити свої підозри вголос, щоби, боронь Боже, не накликати біди.
Корій набожно звів очі до неба й призадумався.
– Розумієш, у таких справах треба бути дуже обережним, щоб не сплутати ненароком... Не це ж одне може бути причиною. Але якщо твої слова – не перебільшення, то... боюся, це власне... кгм, – не відриваючи погляду від зачарованих Полісунових очей, охоронець точнісінько так само кашлянув у кулак.
Учитель мови й літератури вже не просто зблід. Він запав у серйозну задуму, лиш даючи Корію наповнювати по новій.
– А є якийсь метод упевнитися? Перевірити, може, все не так і пропащо?
– Методів є багато, але мало котрий надійний на всі сто... А скажи-но, ти не зауважував, як, бувало, Неля йде на роботу незадоволена, бо ти цілу ніч домагався від неї виконання законних обов'язків... ви з нею на перервах не бачитесь, а після уроків приходить, вся аж сяє від радості? Не бувало такого?
Полісун мовчав, задивившись на снігопад за вікном.
– Ну, раз не було, то можеш зі спокійною душею...
– Було... БУЛО, Ромку, постійно! – при цих словах, коли Корій вже мало не порскав зі сміху, Полісун розридався як мала дитина.
Мирко Полісун заходився панічно розтирати сльози по виголеному молодому лицю. Корій турботливо подав йому свіжесеньку хустинку, що пахла ароматом польових квіток.
– Ну-ну, не треба так то все переживати, не треба... Ми то питання з тобою якось разом вирішимо, не плач, Мирку, я допоможу...
Полісун витер сльози й смачно вишмаркався. Очі добряче блищали не лише від сліз, але й від вина.
– Та? Поможеш? Але як? То вже всьо! Шо я тепер буду без Нелі робити? Ну, шо?..
– То всьо дуже поправимо. Я тобі поясню, як.
– По-поправимо? Точно?
– Даю слово. Можу поклястися нашою чоловічою дружбою, що все буде, як колись, – Корій авторитетно підняв праву руку. – Клянуся.
– Та? А як? Як ти мені допоможеш?
Корій налив свіжого вина.
