місто почало було відживати, але, коли настала криза, то дві третіх втекло знову: на трускавки в Англію чи апельсини в Грецію. Розбіглись по закерзонню, заламаншшю та заокеанії. Всі розбіглися. Бачиш, не прижився ніхто. Бо таке тут місце.

– А чому так?

– Чому? Подивись на гори.

Юрко підкорився.

– Ти би там заблудився?

– Може. Напевне. Скоріш за все.

– А я кажу, шо навряд чи. Точніше, міг би, як би був достатньо неуважним. Але нормальна людина там ніґди не заблудисі. Колись там був блуд, і всі боялися ходити туди. Направду, підеш – і не вернешся. Як малий Полісун. Але тепер – ну, останні кілька сотень років – той блуд ніби спустився з гір і засів у серці міста. Можеш піти містом і заблудитися. Блуд дуже чіпляється. Але то вже як наслідок...

– Чого?...

– Чого? Таке краще не питати. Непогане місто... Завидна. Поки сонце не зайшло. А потім лячно ходити, бо можеш заблудитися. Можеш заблудитися і вийти не в Мідних Буках, а... Зрештою, не буду накликати біду, її й так забагато.

– Чому то так? Ви знаєте про підвали?.. – йому під горло підлізав тугий жмут серця. Ставало тяжко дихати. Він поглянув на старого іншими очима.

– Підвали? Та. Про них знають всі. Всі, кого знаю я. А я знаю небагатьох. Тобто всі розуміють, але мало хто може вкласти це у слова. І ти знаєш, але не розумієш до кінця. Ти маєш певний борг, маєш дещо для декого зробити... Бо обіцянки треба виконувати. Якщо ти зараз ше розгублений, то розуміння прийде вже ось-ось. Ти не можеш ухилитися від обіцянки. Ти винен декому певну послугу. Ти обіцяв.

– Я нікому нічого не обіцяв!

– Може, й нє, а може, й та... Вирішувати тобі, а не мені. Тільки скажу тобі таке: вся та метушня – вона нічого не означає. Вона не має жодного значення. Єдине, що має значення, що повинно мати значення, – це любов. Вона врятує світ, в кінцевому результаті. Бо якщо це не так, то й Кафка – звичайнісінький сухотник, і Гендрикс – простий собі ніґґер з гітарою, і джєз тоді не джєз, а так собі – трелькання на піаніні... Вона просто мусить врятувати всіх нас. Не краса. Не секс. Не пристрасть. Не гроші. Не надія і точно не політика. Світ врятує любов.

Старий заклав на шию свій музичний прилад, взяв до рук гітару і промовив на прощання:

– Йди, і так вже я розпатякався засильно. Тепер, певно, думаєш, шо я черговий божевільний.

Банзай не став заперечували, лиш дипломатично повів головою.

– Іди. І не втікай від обіцянок. І пам'ятай, шо я казав. І передавай вітання своїй колєжанці. І Ґєнику Брєвнову, він також мене має пам'ятати!

Вже порядно відійшовши від одержимого старого гіпі, Юрко озирнувся.

"А як щодо Бога? Він нас не порятує?" – подумалось Банзаю.

Несподівано старий перестав грати, подивився на його обиччя через сніг і вигукнув:

– А Бог і є любов, дурненький!

2.

Коледж

У коледжі й справді ґрасувала епідемія. Коридори випорожніли, а класи постихали. "Я був тут учора чи ні?" – виникло природне запитання. Надто все змінилось.

На вході не було нікого. Ні Корія, ані будь-кого іншого. Нікого.

Коридори стали лункими, аж занадто. Від їхнього відлуння хотілося розмовляти виключно пошепки. І взагалі, накритись із головою ковдрою і сидіти у себе в кабінетику, попивати чай з аспірином і "Колд- Флю".

Багато чого змінилось.

Пан Ярослав, добрий тихий пан Ярослав, що картографував перервами світову павутину, зліг із пневмонією. За ним приїжджала його дружина – молода дівчина в окулярах, як і він сам – хімік, з довгим, по пояс, розпущеним волоссям. Вона прийшла прямісінько на урок в 11-А, взяла пана Ярослава за руку і пояснила діткам, що їх учитель сам, як та дитина, не послухався своєї киці і пішов на роботу, бо в нього, бачте, сьогодні випускники, а у вашого вчителя запалення легенів, і він себе зовсім не береже, хоче мене овдовити. Пан Ярослав, якого просто виволікли з класу, немовби вибачаючись, розгублено знизав плечима.

Усі були дуже розчулені такою любов'ю. Дехто з дівуль навіть пустив сльозу.

Молода довговолоса панночка не відпускала хімікової руки до самого Стрия. В кабінеті пана Ярослава було надто зимно, а він біля комп'ютера практично не рухався. Такі ось пироги.

(Говорячи відверто, тепло було лиш у кабінеті пана Андрія. За що всі його тихцем ненавиділи.)

Сам пан Андрій перебував зараз дуже далеко. Увесь його розум був поглинутий привертанням уваги Аліски, тієї самої молодесенької медсестрички, чиї смаки так несподівано співпали зі смаками пані Полісунової. Для директора це перетворилось у справжню манію. Перестав справлятись із покладеними на нього обов'язками. Годинами просиджував у кабінеті, виглядаючи у вікно й тяжко роздумуючи, чим заслужив подібної кари у долі.

Адже у нього ніколи не було проблем із жінками, ніколи!

Цим він надзвичайно пишався і при найменшій нагоді хизувався у тісному колі друзів. Починаючи із чотирнадцяти років, коли він переспав зі своєю однокласницею, і закінчуючи приватною ґімназією, де йому поталанило звабити певну старшокласницю. Коледж став першим каменем спотикання, який змусив засумніватись у його спроможності. Спочатку він крутив романи з одною викладачкою англійської, але заміжність шановної пані мала надто значний вплив на лібідо останньої. Раз.

Потім пан Андрій переключив увагу на власну секретарку, але ця була маленькою заляканою мишкою, і секс із нею не уявлявся панові Андрію як щось особливо приємне. Два.

Тому він кинувся шукати новий об'єкт пожадання. Ним стала пані Полісунка, яка, одначе, не виявляла ні найменшої уваги до альфонса. Чергове вражаюче фіаско. Три.

Чотири власне ставалося. Ніяк не вдавалося звабити якусь просту, зелену ще медсестру. Чи могло бути щось болючішим? Директор став зауважувати за собою, що вкривається холодним потом, коли бачить її, Аліску. (Навіть подумки він називав її Аліскою, мов жалюгідне цуценя.) Аліска повністю заволікла його увагу. Аліска там, Аліска сям, всюди Аліска, від неї не можна було сховатися, бо думки про секс із Аліскою не давали спокою ніде.

"З тим треба щось робити", – вирішив пан Андрій. Один маленький невинний коїтус врятував би його назавжди. Він би відразу ж перестав за нею упадати, відразу ж повернувся би до родини. Відразу ж, без найменших зволікань став би чуйним чоловіком та люблячим батьком. Відразу ж.

"Запросити б її до себе на квартиру... Або до кабінету. Вона б дала себе уламати".

"А може, в підвальчик? – запитав раптово його внутрішній голос. – Тут т а к і підвальчики! Під дівчачим гуртожитком, що скажеш? У підвал, щоб віддухопелити, як тоді".

На мить пан Андрій навіть перелякався. Надто вже неподібним був голос, що нашіптував у вухо, до його звичного співрозмовника.

"Сам себе вже не впізнаєш, чи що?" – спитав голос, і пан Андрій з полегкістю розслабився.

"А що? Досить непогана ідея, у підвальчик і тойво-во. Як тоді. Це саме. І всі проблеми як рукою зніме".

Пан Андрій схопився за голову, проводячи рукою по волоссю. Думка "у підвал, щоб як тоді" належала явно не йому. Проте вона звучала правильно. Єдино вірне рішення у теперішній ситуації. Він не міг далі перебувати у подібному стані.

Мастурбація не допомогла.

Він продовжував у навіженому стані блукати з конференцзалу в кабінет. Спокій вислизав від директора, немов той вугор. Таки треба було щось робити.

Аліска, Аліска. Бісова дитина Аліска, що робила з нього божевільного.

До кабінету заглянула його залякана секретарка:

– Андрію Ярославовичу...

– Ну шо? Шо ше?! – дико дратуючись, прикрикнув він. Починала боліти голова, і думати бодай про щось